Читати книгу - "Зброя, мікроби і сталь -"

собі на службу. Як же ви, інший потенційний користувач, створюєте щось подібне для свого використання, знаючи, що інші люди вже збудували й привели в дію свій виріб?

Передача винаходів набирає цілої гами форм. На одному кінці гами лежить «наслідування зразка», коли ви копіюєте або модифікуєте доступний детальний зразок або його проект. На протилежному кінці лежить «дифузія ідеї», коли ви дізнаєтеся не більш ніж базову ідею і самі повинні наново винайти деталі. Знання про те, що це можна зробити, спонукає вас битися над завданням, але ваш остаточний специфічний результат може нагадувати, а може, й не нагадувати результат першого винахідника.

Якщо взяти нещодавній приклад, історики досі сперечаються, що зробило більший внесок у створення атомної бомби Радянським Союзом: наслідування зразка чи дифузія ідеї. Чи залежали радянські зусилля зі створення атомної бомби вирішальним чином від креслень уже наявної американської бомби, викрадених і переданих до Радянського Союзу шпигунами? Чи, може, вистачило самого тільки бомбардування Хіросіми, щоб переконати Сталіна у здійсненності проекту створення аналогічної бомби, а радянські науковці потім самостійно винайшли відповідні принципи в рамках пришвидшеної програми, мало що знаючи про попередні американські на- працювання? Такі самі питання зринають з приводу історії колеса, пірамід і пороху. Розгляньмо тепер, як наслідування зразка і дифузія ідеї спричинилися до поширення письмових систем.

Сьогодні професійні лінгвісти розробляють письмові системи для безписемних мов методом наслідування зразка. В більшості таких створених за конкретним призначенням систем відбувається модифікація наявних абеток, хоча в окремих випадках створюються силабарії. Скажімо, лінгвісти-місіонери працюють із латинською абеткою як матеріалом для сотень новогвінейських і корінних американських мов. Урядові лінгвісти видозмінили латиницю, яку 1928 року було прийнято для письма турецькою мовою, а також модифікували кирилицю, пристосувавши її до багатьох племінних мов Російської Федерації.

У кількох випадках нам навіть відомі конкретні індивіди, котрі у далекому минулому створили письмові системи шляхом наслідування зразка. Наприклад, кирилиця (абетка, яку до сьогодні використовують у деяких слов’янських країнах) з’явилася внаслідок адаптації грецьких і староєврейських літер, здійсненої св. Кирилом — грецьким місіонером у слов’янських землях IX століття. Найдавніші збережені тексти на германських мовах (це мовна група, до якої входить і англійська) було написано готською абеткою, яку створив єпископ Ульфіла — місіонер, що жив серед візиготів на території нинішньої Болгарії у IV ст. н. е. Як і винахід св. Кирила, Ульфілова абетка являла собою мішанину літер, запозичених із різних джерел: близько двадцяти грецьких літер, близько п’яти римських літер і дві літери, перейняті з рунічної абетки або вигадані самим Ульфілою. Найчастіше ж ми нічого не знаємо про індивідів, які вигадали знамениті абетки минулого. Та навіть попри це ми можемо порівняти нововиниклі абетки минулого із їхніми попередницями, виснувавши із форми нових літер, які з наявних символів правили їм за взірець. На цих підставах можна стверджувати, що силабарій лінійного письма Б, який побутував у мікенській Греції, був розроблений близько 1400 р. до н. е. на основі силабарію лінійного письма А із мікенського Криту.

В усіх сотнях випадків використання якої-небудь наявної письмової системи однієї мови як зразка, який пристосовували до іншої мови, поставали певні проблеми, позаяк немає двох мов, які би мали ідентичний набір звуків. Деякі перейняті літери або знаки просто викидали, коли звуки, які ці літери позначали в мові-донорі, не існували в мові-реципієнті. До прикладу, фінській мові бракує звуків, які в багатьох інших європейських мовах передаються літерами «Ь», «С», «f», «g», «W», «X» і «z», тож фіни викинули ці літери зі своєї версії латиниці. Нерідко траплялася і зворотна проблема, коли доводилося вигадувати літери, щоб позначити ними «нові» звуки, наявні в мові-реципієнті, але відсутні в мові-донорі. Цю проблему розв’язували в кілька різних способів: використовуючи довільну комбінацію двох або більше літер (наприклад, англійська комбінація «th», котрою позначають звук, для якого в грецькій і рунічній абетках використано одну літеру); додаючи невеликий розпізнавальний знак до наявної літери (як-от тильда в іспанській літері «п», німецький умляут «б» та безліч знаків, які танцюють над і під рядком у польських і турецьких текстах); залучаючи наявні літери, для яких у мові-реципієнті немає відповідників (скажімо, альтернативне використання латиничної літери «с» у сучасній чеській мові на позначення чеського звуку «ц»); або просто вигадуючи нову літеру (що зробили наші середньовічні предки, створивши нові літери «>>, «и» І «W»).

Римська абетка також була кінцевим продуктом довгого процесу наслідувань зразка. Абетки, вочевидь, постали лише один раз в історії людства: протягом другого тисячоріччя до н. е. серед носіїв семітських мов на території від сучасної Сирії до Синаю. Всі сотні зниклих і нині чинних абеток у кінцевому підсумку походили від цієї семітської праабетки: у кількох випадках вона вплинула на них через дифузію ідеї (так сталося у випадку ірландської оґамічної абетки), але в більшості випадків відбувалося справжнє копіювання і модифікація форми літер.

Розвиток абетки можна відстежити до староєгипетських ієрогліфів, котрі складалися з 24 знаків на позначення 24 староєгипетських приголосних звуків. Єгиптяни так і не зробили логічний (із нашого погляду) наступний крок — не відкинули всі свої логограми, детермінативи і знаки для подвійних і потрійних комбінацій приголосних, щоб надалі використовувати тільки свою приголосну абетку. Однак, починаючи десь із 1700 р. до н. е. семіти, які знали староєгипетські ієрогліфи, почали експериментувати із цим логічним кроком.

Обмеження кількості знаків тільки тими, які позначали окремі приголосні звуки, було лише першим із трьох вирішальних нововведень, що відрізняють абетку від інших письмових систем. Друге нововведення було призначене допомогти користувачам запам’ятати абетку шляхом розміщення літер у сталу послідовність і наділення їх легкими для запам’ятовування назвами. Назви наших англійських літер — здебільшого беззмістовні склади («ей», «бі», «сі», «ді» тощо). Але семітські назви мали значення у семітських мовах — це були назви добре відомих об’єктів матеріального світу («алеф» означало «віл», «бет» — «будинок», «гімел» — «верблюд», «далет» — «двері» тощо). Ці семітські слова мали «акрофонічний» зв’язок із приголосними звуками, які вони позначали: тобто перша літера слова, яке позначало об’єкт, була також літерою, яку називали за цим об’єктом («а», «б», «г», «д» тощо). Ба більше, найдавніші форми семітських літер у багатьох випадках були зображеннями цих самих об’єктів. Завдяки всім цим особливостям форму, назви та послідовність літер семітської абетки було легко запам’ятати. Чимало сучасних абеток (зокрема й англійська) зберегли із незначними модифікаціями цю початкову послідовність (а у випадку грецької мови — навіть первісні назви літер: «альфа», «бета», «гама», «дельта» тощо) впродовж 3 тис. років. Читачі, мабуть,