Читати книгу - "Земля Санникова"

в береги з допомогою жертви? І цією жертвою буде він! Він похолов і серце завмерло в грудях.

— Іти й ти із жінками у свою оселю! — звернувся до нього Амнундак. — Жінки, дивіться, щоб він нікуди не йшов, — ви відповідаєте за нього.

Це трохи заспокоїло Горохова. Якби його хотіли принести в жертву, то нащо було б відпускати його з оселі із самими жінками.

Якби він знав, що Амнундак після його відходу накаже двом воїнам стерегти землянку знадвору, він не був би таким спокійним.

Жінки наповнили спорожнілу землянку сміхом і теревенями, швидко розпалили вогонь і розсілися навколо нього. Горохов улігся на свою постіль і одразу ж простягнув руку до рушниці, яка завжди лежала поруч, коло стінки. Рушниці не було. Хто її забрав? Невже товариші? Навряд чи вони лишили його цієї могутньої зброї. Але вони тоді взяли б і набої. Горохов понишпорив у торбині й знайшов цілу пачку. Очевидно, онкілони за наказом Амнундака сьогодні обшукали його ліжко й забрали цю страшну палицю, що викидає громи й блискавки, щоб позбавити його можливості захищатися. Справа зовсім кепська; вони, без сумніву, замислили недобре.

Горохов покликав до себе Раку й під сміх та теревені жінок почав її розпитувати натяками про наміри онкілонів. Але вона не могла повідомити йому нічого певного, тільки різні безглузді жіночі розмови про могутність і згубний вплив білих чаклунів.

Тут Горохов згадав, що останнього разу, коли вони ходили на свою базу, вони принесли запасну рушницю, зовсім нову, яку хотіли на прощання подарувати Амнундакові. Чи не забули її товариші? От було б щастя! Вона лежала в розібраному й запакованому вигляді в узголів’ї постелі Горюнова, й онкілони навряд чи здогадалися, що цей згорток — теж палиця із блискавками. Горохову захотілося негайно переконатися в цьому. Адже після моління рушниця може дуже знадобитися, щоб захищати своє життя. Він відпустив Раку до інших, а сам, трохи почекавши, перейшов на ліжко Горюнова, пояснюючи, що тут почесне місце й веселіше, ніж у його кутку. Він приліг, почав обережно нишпорити і в глибині узголів’я під шкурами й шаром сіна намацав згорток. Але як його розгорнути й зібрати рушницю, не привернувши до себе уваги жінок? Чим би зайняти їх? А чи не зробити все в них на очах у вигляді фокуса, який справить враження? Мабуть, це буде найкраще — вони побачать, що з паперу й шматків виростає страшна палиця.

Витягнувши згорток, він сів на край постелі, але не поруч із жінками, і сказав, що покаже їм зараз перетворення «оцього дрючка, узятого в людожерів, на палицю, що викидає громи й блискавки». Деякі жінки закричали: «Ой, не треба!», але цікавість більшості перемогла. Горохов почав розв’язувати згорток, упакований ще в крамниці у столиці; розв’язавши мотузки, він передав їх жінкам, які ніколи не бачили нічого такого. Мотузки пішли по руках, і їх розглядали уважно. Потім він розгорнув великі аркуші обгорткового паперу, також ніколи не баченого онкілонами, і вони пішли по руках; жінки дивувалися «тонкій жовтій шкірі». Коли один аркуш, піднесений надто близько до вогню спихнув яскравим полум’ям, пролунали крики жаху й здивування — шкіра так не горіла. Поки всі дивилися на палаючий аркуш, Горохов швидко зібрав рушницю — це була двостволка центрального бою, з одним нарізним стволом для кулі, — узяв її на приціл і вигукнув:

— От і палиця готова!

Найближчі до нього жінки відсахнулися й заверещали, гадаючи, що зараз же з блискучого ціпка вилетить блискавка. Але Горохов засміявся й сказав:

— Не бійтесь, блискавка вилетить тільки в того, хто захоче зробити мені зле, а ви всі добрі жінки.

Фокус справив неабияке враження: деякі жінки знали, що в «напівбілого» чаклуна — так звали Горохова онкілони між собою через його смагляву шкіру, на відміну від решти трьох, — сьогодні забрали страшну палицю, щоб зробити його беззахисним. І ось він у них на очах перетворив якийсь дрючок на нову палицю. Це треба неодмінно розповісти чоловікам.

Пачку набоїв, які були при рушниці, Горохов сховав у кишеню, щоб зарядити, коли знадобиться. Те, що в нього була рушниця, заспокоїло його. До нього повернувся добрий настрій, і, тримаючи рушницю в руках, він сказав:

— А тепер, жінки, потанцюйте, як минулого разу, коли ви були у нас в гостях! Я вам дарую ось ці ремінці й цю шкіру, а ви потанцюйте, поки там шаман закликає духів.

Доводилося коритися чаклунові, який мав палицю. Але жінки взагалі танцювали охоче, особливо довгої зимової ночі, а зараз уже була зима — сніг лежав і не танув. І ті, хто ще не роздягнувся, увійшовши до землянки, зробили це зараз. Почався танок, описаний уже раніше, навколо багаття, яке весело палало, а Горохов, розвалившись на постелі Горюнова, із рушницею в руках, палячи люльку, дивився на жінок, що танцювали.

Але цього разу жінки не встигли дотанцюватися до знесилення — з’явився воїн і сказав, що моління скінчилося і можна повернутися до своєї оселі.

— Раку залишиться тут, у мене… — заявив Горохов. — Раку, чуєш!

— Амнундак сказав, щоб і ти прийшов до його оселі, — відповів воїн.

— Скажи Амнундаку, що я спатиму у своїй оселі й Раку залишиться зі мною! — рішуче заявив Горохов.

— Амнундак наказав… — почав знову воїн.

— Я не онкілон і не підвладний Амнундаку, — перервав його Горохов. — Він не може мені наказувати… Раку, іди сюди!

Жінки, які вдягалися, здивовано переглядалися й перешіптувалися; воїн був вражений. Досі білі чаклуни жодного разу не казали таких слів і намагалися догоджати вождеві, хоч потайки шкодили й створювали нещастя. А тут цей напівбілий залишився один і завів таку мову. Раку не знала, що їй робити: іти з іншими жінками чи залишитися з Гороховим.

— Раку, тобі кажу, не вдягайся, а йди сюди, до мене! — крикнув Горохов.

Цей рішучий тон подіяв, і Раку підійшла до нього.

— Сідай тут, Раку! Коли всі підуть, ми вечерятимемо. Жінки, забравши дітей, одна за одною вийшли із землянки; воїн постояв нерішуче й нарешті пішов. Раку сіла й сказала:

— Амнундак буде дуже сердитий. Він мене покарає за те, що я залишилася тут.

— Не бійся, він не наважиться щось зробити тобі. От побачиш! А тепер вари чай.

Спокій Горохова подіяв на жінку, і вона повернулася до своїх господарських обов’язків. Вони спокійно повечеряли й збиралися вже лягти спати, коли двері відчинилися й увійшли чотири озброєні воїни. Старший із них заявив:

— Амнундак сказав: ти не хочеш бути гостем у його оселі — залишайся тут.