Читати книгу - "Війна у натовпі"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Щось багато людей зібралося на майдані. Піду розгоню.
З натовпу відповідають нестройним співом "Марша УНСО", починають розходитись. Усе скінчено.
Підбігає знайомий. Якісь типи призначають зустріч на предмет "вироблення подальших планів". Минулого разу на подібній "нараді" пов'язали двох наших, прибулих з України.
Сходку призначено на 18.00, поїзд на Київ рушає о 21.00. В цей час я вже їду поїздами місцевого сполучення в бік Гомеля...
Прокинувся я вранці на дерев'яній лаві електрички від того, що крізь розбите вікно мені в обличчя совали зеленого тигра (продаж м'якої іграшки — одне з основних занять місцевого населення). Кордон був на замку і мав порожній вигляд. Самотній міняйло в Щорсі, справжній самаритянин, пригрів мене на ніч. Я мав такий жалюгідний вигляд, що навіть український прикордонник пожалів мене і пригостив сигаретою "Марлборо". Батьківщина зустрічала свого героя.
Дмитро Корчинський
Людина потребує сенсу, якою б брутальною тварюкою вона не була. Інстинкт бути для, потреба перебувати всередині сенсу — один з основних інстинктів на рівні зі статевим і з інстинктом голоду. Гадаю навіть, що почуття самозбереження — окремий випадок сенсового інстинкту.
Сашко Поліщук на деякий час вимушено виявився за межами організації, що продукувала для нього надсвідоме — сенс. Випробування виявилося нестерпним. Він став пити, підсів на анашу. З пістолетом без бойової пружини він пішов на ювелірку, був схоплений і засуджений на сім років. Його життя знов набуло сенсу. Сенсу очікування виходу на волю. У в'язниці він парадоксальним чином відчуває себе психологічно більш комфортно, на відміну від останніх місяців на свободі.
Доводилося спостерігати (і читати), що людина, яка вимушено тривалий час перебуває на нелегальному становищі, в момент, коли її, нарешті, беруть, відчуває полегшення. Бо, будучи в бездіяльності підпілля, вона не тільки пригнічується страхом, а й часто втрачає визначеність у сенсі.
Судоплатов описує перше покоління радянської розвідки. У 1937 році yсі ці люди були репресовані. У 1941-му році тих, хто вижив, повернули з таборів і після нетривалої перепідготовки закинули у вороже запілля. У 1945-му тих, хто вижив, знову повернули до таборів. Чому ці люди, озлоблені на режим, маючи знання мов і досвід західного життя, не повтікали, опинившись за межами радянської юрисдикції? Тому що мати сенс життя необхідно, а жити не так необхідно.
Сурогатом сенсу є вузька спеціалізація. В душі кожної людини живе бажання визначеності, тобто вузької спеціалізації. Бажання відчувати спокій знання, що, зробивши дію "А", матимеш результат "Б". Лише вожді, бомжі та великі вчителі здатні обходитись без сурогату. Основною функцією вождя є продукування сенсу, і лише в другу чергу — керівництво конкретними тактичними операціями і розподіл здобичі.
Наприкінці літа від командира 44-го російського прикордонного загону (Владикавказ) складним шляхом до нас надійшла пропозиція щодо обміну 14 захоплених чеченцями прикордонників на наших, ув'язнених у Мінську. Ми вхопилися за неї.
Контактом були двоє харківських журналістів (чоловік і жінка), які від початку чеченської війни крутилися на Північному Кавказі, підробляючи на московських агентствах. Парочка була авантюрна, та виходу в нас не було. Я відправив з ними у Владикавказ одного з найздібніших і найближчих до мене хлопців — Віталія Шевченка. Ще двоє поїхали до Москви зустрітися з командуванням прикордонних військ та з урядом. Згодом вони мали з'єднатися з першою групою у Назрані, аби разом поїхати до Чечні, знайти, в кого перебувають прикордонники, і домовитись про обмін.
Спочатку все йшло непогано. Вдалося зацікавити начальство прикордонників. Вони зверталися з цього приводу до Лукашенка і з його боку не одержали відмови. Все загальмувалося в Назрані. В цей час почався останній чеченський наступ на Грозний, в результаті чого все змішалося і вийти на звичні зв'язки стало проблематичним. Просидівши кілька днів у Назрані, Віталик разом з харківським журналістом вирішили просуватися навмання. Вже потім вдалося з'ясувати, що чеченця, який їх супроводжував, знайшли застреленим у лісосмузі на узбіччі. Вони ж зникли безслідно. Через деякий час на їх пошуки відправилася жінка — другий журналіст, яка теж зникла. Ми витратили багато зусиль і коштів на пошуки, але марно. Такі брудні жарти долі. За час війни купа наших людей перебувала в Чечні і ніхто не зник. Треба було поїхати Віталику на самий кінець, аби не повернутися.
Існує така штука, як оперативний інстинкт. Є люди, яких притягує тюрма, а є люди, які ніколи не попадаються, які уходять з хати за п'ятнадцять хвилин до приходу ментів. Як і будь-який інший талант, оперативний інстинкт ніяк не корелює з розумом, загальним розвитком тощо. Віталик був його начисто позбавлений. За рік до свого зникнення він попався під час поїздки на Донбас. Там у нас склалася неприємна ситуація, породжена зрадою. Були арешти, вилучення зброї, вибухових речовин. Віталик був ще з одним хлопцем. Їдучі електричкою з Луганська в Торез, вони відчули за собою зовнішнє спостереження. У спробі відірватися вони роз'єдналися. Другий хлопець благополучно злиняв, а Віталика взяли.
Йому підкинули пачку набоїв, яку використали як привід для арешту. Десь за тиждень ми його витягли, але це був знак долі, який сповіщав про необхідність зайнятися своїми інстинктами. Перед тим як вбити, доля подає знак.
Ройовий Явір
"ПІДУ ВТОПЛЮСЯ У РІЧЦІ КОДОРІ"
Цю пісеньку на відомий бравий мотивчик у 1944 році виспівували партизани по всій Волині, незалежно від їхніх політичних переконань і національності. Восени 1997 року здавалося, що всі федеральні та місцеві силові структури на Північному Кавказі поінформовані про переміщення великої кількості українських громадян малими групами в загальному напрямі на Грузію.
Дискусії з правоохоронцями в поїздах далекого та місцевого сполучення протікали вельми стандартно:
— А, хохол. Куди їдеш?
— В Грузію, сестра заміж виходить.
— Запрошення є?
— Яке запрошення, по телефону подзвонили.
— Щось багато вас тут їздить, що, у всіх сестри? Гроші є?
— Є.
— Тоді давай.
— А як же я далі поїду?
— А як сюди доїхав, ніжками.
Слід відзначити, що дизель-поїзд (тепловоз з вагонами, які вже давно відслужили своє) можна зупинити в чистому полі між Мінводами та Хасавюртом і викинути пасажира прямо в руки чеченського пастушка-підлітка з автоматом на плечі. Скільки-небудь безпечно по території Північного Кавказу вдається пересуватися хіба що на таксі, довіряючи водію оплату всілякого дорожнього здирства. Вже на наступній за Мінводами станції повно приватних таксі, водії яких, грузини й осетини, всього за 20 доларів "з вітерцем" відвозили до Тбілісі. Прикордонні та митні пости, очевидно підкуплені, пропускали їх без
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Війна у натовпі», після закриття браузера.