Читати книгу - "Гра престолів"

Дані до сера Джори.— Скажіть усім зупинитися. Скажіть, що я звеліла.

Лицар усміхнувся. Сер Джора не відзначався вродою. Шия та плечі в нього були, як у бугая, а руки та груди так густо поросли жорстким чорним волоссям, що на голову вже нічого не лишилося. Однак від його усмішки Дані ставало затишно.

— Ти вчишся розмовляти, як королева, Данерис.

— Не як королева,— заперечила Дані,— як халесі.

Розвернувши коня, вона самотою помчала вчвал з гребеня пагорба вниз.

Спуск був стрімкий і кам’янистий, але Дані скакала безстрашно, а серце співало від радості й небезпеки. Усе життя Вісерис казав їй, що вона королівна, але вперше Данерис Таргарієн почулася королівною тільки тоді, коли проїхалася на своїй сріблястій кобилиці.

Спершу було нелегко. Наступного ранку після весілля халасар зібрав табір і вирушив на схід у Ваїс-Дотрак, і на третій день шляху Дані здавалося, що вона просто помре. На сідницях полускалися натерті сідлом страшні криваві водянки. Стегна вона собі збила до крові, на руках з’явилися мозолі від повіддя, а м’язи ніг і спини так боліли, що вона заледве могла сидіти. Наприкінці дня, коли западали сутінки, служницям доводилося знімати її з коня.

Але й уночі полегшення не приходило. Поки вони їхали, хал Дрого не звертав на неї уваги, точно як він ігнорував її під час весілля, а вечорами пив зі своїми вояками та кровними вершниками, виїздив призових скакунів і дивився, як танцюють жінки й помирають чоловіки. У цьому житті для Дані місця не було. Їй залишалося вечеряти на самоті, або з сером Джорою і з братом, а потім у сльозах засинати. Але щоночі, десь перед світанком, Дрого приходив до неї в намет і будив її в темряві, і їздив на ній так само невтомно, як на своєму огирі. Він завжди брав її ззаду, як заведено в дотраків, і Дані була вдячна за це: так її лорд-чоловік не міг бачити сліз, які зрошували їй обличчя, а вона могла тулити до лиця подушку, щоб приглушити болісні зойки. Коли він кінчав, то, заплющивши очі, починав стиха похропувати, а Дані лежала поруч з ним, уся в синцях і ранах, які боліли так, що вона не могла заснути.

Минали день за днем, ніч за ніччю, і прийшла мить, коли Дані збагнула: більше вона не витримає. Однієї ночі вона вирішила: ліпше накласти на себе руки, ніж дозволити цьому тривати...

Однак тої ночі їй знову наснився дракон. Цього разу Вісериса у сні не було. Тільки вона і дракон. Луска в нього була чорна як ніч і мокра й слизька від крові. Її крові, відчула Дані. Очі дракона сяяли, мов озера розпеченої лави, а коли він розтулив рота, звідти гарячим струменем з гуркотом вихопилося полум’я. Дані чула, що він співає до неї. Вона розкрила обійми вогню, прийняла його, дозволила йому цілком її поглинути, обмити, загартувати, випалити начисто. Вона відчувала, як плоть висихає, обвуглюється і злізає з кісток, як кров закипає й починає парувати, але болю не було. Вона почувалася дужою, оновленою і ярою.

А наступного дня — на диво — тіло боліло вже начебто не так. Таки боги нарешті почули її та змилостивилися. Навіть служниці відчули переміну.

— Халесі,— звернулася до неї Джикі,— щось негаразд? Ви хворі?

— Була хвора,— озвалася вона, застигнувши над драконовими яйцями, які подарував їй Іліріо на весілля. Вона торкнулася одного — найбільшого з трьох, легенько провела рукою по шкаралупі. «Чорно-черлене,— подумала вона,— як дракон з мого сну». Камінь під пальцями здавався на диво теплим... чи це їй наснилося? Вона нервово відсмикнула руку.

Відтоді день у день ставало легше. Ноги зміцніли, мозолі на руках полускали й затверділи, м’які сідниці загрубіли і стали еластичні, як дублена шкіра.

Хал доручив служниці Іррі навчити Дані їздити верхи по-дотрацькому, але насправді найкращою вчителькою була кобилиця. Здавалося, вона вгадує настрій вершниці, наче в них одна на двох свідомість. День у день Дані почувалася в сідлі впевненіше. Дотраки були люди суворі й нечутливі, не мали звичаю давати тваринам імена, тож Дані називала свою кобилицю просто «сріблястою». Ще нікого й нічого вона так не любила.

Коли дорога почала менше втомлювати Дані, вона стала помічати красу навколишніх земель. Їхала вона на чолі халасару разом з Дрого та його кровними вершниками, тож кожен край поставав перед нею свіжий і незайманий. Позаду них величезна орда витоптувала землю, каламутила ріки та здіймала навколо хмари задушливої куряви, але луки попереду завжди були зелені й зарослі.

Халасар перетнув невисокі пагорби Норвосу, проминув улаштовані терасами лани й невеличкі села, з чиїх білих тинькованих стін за ним схвильовано спостерігали місцеві мешканці. Перейшов убрід три широкі спокійні річки, а четверту — бистру, вузьку й підступну; ставав табором біля високого блакитного водоспаду; обійшов стороною руїни величезного мертвого міста, де, подейкували, поміж почорнілих мармурових колон стогнуть привиди. Промчав тисячолітніми валірійськими дорогами, прямими як дотрацька стріла. Півмісяця пробирався крізь Когорський ліс, де високо над головами золотилося шатро з листя, а стовбури дерев були завширшки з міську браму. Тут водилися величезні лосі, і плямисті тигри, і лемури зі сріблястим хутром і велетенськими фіалковими очима, але всі вони розбігалися з наближенням халасару, тож Дані нікого з них і краєм ока не побачила.

На цей час спогад про нестерпний біль майже вивітрився. І досі по довгому дні верхи у неї нило тіло, однак зараз цей біль був навіть солодкий, тож щоранку вона радо стрибала в сідло в передчутті нових див, які чекали на неї в землях, що лежали попереду. Навіть ночі іноді приносили задоволення, і тепер якщо вона й скрикувала, коли Дрого брав її, то не завжди від болю...

Біля підніжжя пагорба її обступили трави — високі та м’які. На рівнину вона виїхала підтюпцем і в благословенній самотині загубилася серед зелені. У халасарі вона ніколи не була сама. Хал Дрого приходив до неї тільки після заходу сонця, але служниці годували її, вмивали та спали біля входу в її намет, завжди неподалік крутилися кровні вершники та лучники з хасу, а брат, мов набридлива тінь, ходив за нею день і ніч. Навіть звідси Дані чула, як він, стоячи на верхівці гребеня, пронизливо горлає на сера Джору. Але вона рушила вперед, поринаючи глибше в Дотрацьке море.

Зелень проковтнула її. Повітря насичене було ароматами землі й трави, до яких домішувалися запахи кінської піни й поту самої Дані, а