Читати книгу - "Матінка Макрина"

Більше я про них не чувала, зрештою, у мене важливіші речі відбувалися.

Папа вже віддавна хворів, і всі казали, що він не те що до зими, а й до кінця червня не доживе. Отцю Кайсевичу снилося, що кардинал із Бельгії приїздить на конклав, доктори від Святого Отця не відходили, щоб не було небезпеки, що він помре без останнього причастя, але й так уже останнє миропомазання непритомному давали. Тож і я то одному, то другому натякала, що смерть у папські двері стукає. Якраз того ранку Рилло нагодився, а я його за рукав хапаю й кажу: Мені оце снилося, що знову треба йти на аудієнцію, але я дивуюся, що мушу лізти вузькими, брудними сходами, і сам Святий Отець мені двері відчиняє… ніяких позолочених зал, лише мала хатинка, у ній він, дуже ослаблений, у чорній сутані, і каже: «Я вже не маю часу, мушу йти…» Він пропустив це повз вуха, як усі, але, коли Папа помер, одразу про це собі пригадав і всім про це як про чудо розповідав. Кожен цьому дивувався, навіть ті, кому я розповідала схожі речі тижнем раніше, про що вони зовсім забули. Ах, як вони обожнюють знаки та чудеса! Йдуть кардинали на конклав, дивляться, голубка сидить — і всі збуджені, плітка по всьому Риму розлетілася, мовляв, голубка сиділа, хоч голубів тут, як вошей у Мяделі.

З Риллом узагалі найлегше чудеса робилися — я любила його, хоч знала недовго, бо йому невдовзі прийшов кінець: він поїхав до Африки на місію, і тільки мені після нього хрестика прислали, бо так він на смертному ложі розпорядився… Я тримала в руці той хрестик, задивившись у темне дерево, і пригадала, як прийшов до мене колись Рилло засоромлений: Ах, як мені прикро, матінко, що я забув тебе познайомити з тим високим англійцем! І каже, що племінник кардинала, англійський лорд, якого до мене колись приводили, дуже захворів, а тому просить мене про молитву. Рилло пообіцяв переказати просьбу, але пішов сповідатись і забув. Не біда, — кажу я, — не біда, бо мені вночі привиділося, що він показує на голову й там його болить, але йому вже мусить бути краще. Він служитиме Господу Богові, — додала, бо це ж не означає, що він священиком стане, а навіть якщо і стане, то роки його чекають довгі й завжди можна сподіватися, що лише під кінець життя він священицьку сутану одягне. Коли панотчик поїхав до Франції проповідувати там по монастирях і костелах про моє мучеництво, а потім довго листів не було, бо дипломатичний пакет украли під Чівітавекк’я, а з ним і всю пошту, мене такий сум огорнув, що я і Риллі, і Кайсевичу, і кожному, кому слухати хотілося, розповідала, що Єловицького москалі в море кинули. Після його від’їзду я три ночі перед Mater Admirabilis читала літанію, — кажу, — і тоді образ освітлювався, і я чула, як панотчик відповідає… а потім перестало. Він трохи дивувався, коли листи нарешті прийшли, а я пояснила їм: Видно, моя Предивна Матір його оберігала й москалі в море його не кинули, але кинути хотіли.

Іншим разом прийшов секретар узутих кармелітів із просьбою про молитву. Навідався до них новий Папа[93] об одинадцятій ночі, настоятеля не застав, висварив, поставив на карб; один будинок, мовляв, забирає для бідних. Я похитала головою, похитала, після чого кажу: За це я молитися не буду. І кожен, хто про це дізнавався, казав, що через мене промовляє Святий Дух. Коли ж мені сильніше ноги докучали, — тут дейкали, що в мене водянка і я від цієї водянки, мабуть, помру, — я робила таку міну, що вони вмить розуміли: мене карає диявол за успішність моїх молитов. Колись москаль мене катував, а тепер ночами сам сатана товче. І в цьому вони теж чудо бачать.

Одначе чудеса — це дурничка. Мене перст Господній ніжно торкнувся.

Був якраз день святого Яна Кантія, коли я зірвалася з ліжка на світанку, бо мене щось шарпнуло, щось мені казало: Вставай, Юлько, вставай! Вставай, Ірено, і ти, Макрино, вставай! Від ніг до голови я відчула тривогу, але не неприємну, а сповнену насолоди. У мене свербіла права рука — якийсь гість прийде. Раптом чую голоси на подвір’ї Троїцької гори, у вікно визираю, а там два великі віяла зі страусиними перами, нижче червінь і золото, покрикування, балачки — папський паланкін. В одну мить я перехрестилася, спустилась, у коридорі чатую, а вже наближається Святий Отець, власноруч милостиню бідним роздає, що треба було, благословить, хазяйським оком обводить, молитви читає, стопу дає для поцілунку, одне слово, він робить усе, що Папа під час візиту в римському монастирі робить. Ледве мене помітив, уже щось черницям говорить — це вже і я збагнула: мовляв, ось мучениця. То я гуп йому до ніг, незграбно, як мішок борошна, а він на це подав мені стопу для поцілунку і сказав (панотчик Єловицький усе мені впівголоса перекладав): Так багато в ній життя! Підніміть її, підніміть. Мене підносять сестрички, я тільки двічі зітхнула й повела його до моєї келії. Він поглядом її обвів, благословив, подякував Господу Богу, що прислав мене до Риму як доказ перемоги слабких і малих над сильними світу цього. Молися за вашу бідну Польщу, — промовив він, — я теж молюся, можливо, Господь прибере від неї залізну руку, яка її пригнічує. Але спочатку припиніть самі грішити, зокрема розлучатися[94]. Не знаючи, що сказати, я вхопилася за святого Яна Кантія[95], який Христового Намісника до старої грішниці привів; панотчика Єловицького я представила як свого сповідника та супутника — він також отримав право поцілувати Папу в стопу, через що надзвичайно радів і ще неодноразово згадував, що Святий Отець давав нам цілувати стопу з особливою ніжністю, після чого ми якийсь час поговорили про мої рани та хвороби, але я бачила, що вони обоє вислизають від мене, а тому крикнула: Святий Отче, Святий Отче, ти так мало дав відпусту моїй Mater Admirabilis, тож дозволь я Тебе до неї проведу, я так її люблю, вона такі чудеса творить. Вони обоє перезирнулися, Папа засміявся до мене, як до нерозумної дитини. Якщо ти так її любиш, — каже він, — якщо вона чудеса творить, то веди. Він зі мною вже так довго балакав, що я відчула приплив сміливості й випросила особливу ласку: щоб за молитву перед моєю любою Дівою Марією він дозволив відпущення пекельних