Читати книгу - "Homo Deus"

знадобитися збільшувальне скло, то зрозумієте, що «Битва на Білій горі» дещо складніша, ніж гра в шахи. Те, що на перший погляд видається геометричними абстракціями, при ближчому ознайомленні виявляється кривавою різаниною. Тут і там ви можете навіть побачити обличчя окремих солдатів, що атакують чи тікають, стріляють зі своїх рушниць чи насаджують ворога на свій спис. Однак ці сцени здобувають своє значення завдяки місцю в загальній картині. Коли ми бачимо, як гарматне ядро розриває солдата на шматки, то розуміємо це як частину великої католицької перемоги. Коли солдат б’ється на боці протестантів, його смерть — справедлива розплата за бунт і єресь. Якщо ж солдат б’ється в католицькій армії, його смерть є благородною самопожертвою в ім’я великої мети. Поглянувши вгору, побачимо ангелів, які витають над полем битви. Вони тримають білий аркуш, на якому латиною пояснюється, що відбувається у цій битві і чому вона така важлива. Месидж полягає в тому, що Бог допоміг імператорові Фердинанду II завдати поразки своїм ворогам 8 листопада 1620 року.

Тисячоліттями, коли люди дивилися на війну, вони бачили богів, імператорів, генералів і великих героїв. Однак за останні два століття королі й генерали все більше опиняються відсунутими вбік, а основне світло проливається на простого солдата і його переживання. Воєнні розповіді на зразок «На Західному фронті без змін»[20] та кінофільми про війну, скажімо «Взвод», розпочинаються із зеленого рекрута, який мало що знає про себе і про світ, однак несе важкий тягар сподівань та ілюзій. Він вірить, що війна — славетна, мотив — справедливий, а генерал — геніальний. Кілька тижнів реальної війни — багна, крові й запаху смерті — розбивають його ілюзії одну за одною. Якщо він залишається живим, то колишній наївний рекрут виходить з війни значно мудрішою людиною, котра більше не вірить кліше й ідеалам, які нав’язують вчителі, кінематографісти й красномовні політики.

Парадоксально, але цей наратив став настільки впливовим, що нині його переказують знову й знову навіть учителі, кінематографісти й промовисті політики. «Війна — це не те, що ви бачите в кіно!» — застерігають голлівудські блокбастери на зразок «Апокаліпсис сьогодні», «Суцільнометалева оболонка» та «Падіння “Чорного яструба”». Збережені в целулоїді, прозі чи поезії почуття звичайного піхотинця стали найвищою владою на війні, яку кожен навчився поважати. Як в анекдоті: «Скільки треба ветеранів В’єтнаму, щоб замінити лампочку?» — «Ти не знаєш, ти там не був».

Художники теж втратили інтерес до генералів на конях і тактичних маневрів. Замість цього вони намагаються зобразити, що відчуває простий солдат. Погляньте ще раз на «Битву під Брейтенфельдом» і «Битву на Білій горі». А тепер подивіться на наступні дві картини, що вважаються високохудожніми творами воєнного мистецтва XX століття: «Війна» [Der Krieg) Отто Дікса та «Погляд на дві тисячі ярдів» Томаса Лі.

Дікс служив сержантом у німецькій армії під час Першої світової війни. Лі писав про битву на острові Пелеліу для журналу Life. Тоді як Вольтер і Снеєрс вважали війну військовим і політичним явищем і хотіли, аби ми знали, що відбувалося в конкретних битвах, Дікс і Лі вбачали у війні емоційне явище й хотіли, щоб ми зрозуміли, як це відчувається. Їх не цікавив геній генералів чи тактичні деталі тієї чи тієї битви. Солдат Дікса міг бути під Верденом, Іпром чи на Соммі, — байдуже де, бо війна — це пекло всюди. Солдат Лі, як виявилося, був американським GI[21] на острові Пелеліу, однак ви можете побачити точнісінько такий самий погляд японського солдата на Іво Дзіма, німецького солдата в Сталінграді чи британського — у Дюнкерку.

На картинах Дікса і Лі смисл війни не таїться в тактичних рухах чи небесних прокламаціях. Якщо хочете зрозуміти війну, не вдивляйтеся в генерала на вершині пагорба чи в ангела в небесах. Замість цього погляньте в очі простого солдата. На картині Лі здивовані очі пораненого солдата схожі на вікно, через яке можна побачити страшну правду війни. На картині Дікса правда настільки нестерпна, що її треба трохи сховати за протигазом. Жоден ангел не літав над полем бою — лише труп, що розкладається, звисає зі стропил і простягає палець у жесті звинувачення.

Такі художники, як Дікс і Лі, допомогли подолати традиційну ієрархію війни. Численні війни минулого були безперечно такими самими жахливими, як і війни XX століття. Однак досі навіть жорстокий досвід поміщали в ширший контекст, що давав йому позитивний смисл. Війна може бути пеклом, однак вона також і ворота до раю. Католицький солдат, б’ючись на Білій горі, міг казати собі: «Правда, я страждаю. Однак папа і імператор кажуть, що ми б’ємося за праве діло, тож мої страждання мають сенс». Отто Дікс застосував протилежну логіку. Він бачив особисті переживання як джерело всіх смислів, а отже, його траєкторія думки така: «Я страждаю — і це погано, отже, війна — це погано. Якщо кайзер і священики все ж підтримують цю війну, вони, мабуть, помиляються».

РОЗКОЛ ГУМАНІЗМУ

Досі ми обговорювали гуманізм так, наче він був єдиним когерентним світовим підходом. Фактично гуманізм спіткала доля кожної успішної релігії, такої як християнство і буддизм. У процесі поширення й розвитку він розпався на кілька сект, що конфліктують між собою. Усі гуманістичні секти вірять, що сприйняття людини є найвищим джерелом обґрунтувань і смислу, однак вони по-різному інтерпретують його.

Гуманізм розділився на три основні гілки. Ортодоксальна гілка дотримується думки, що кожна людська істота є унікальним індивідом, який володіє особливим внутрішнім голосом і неповторним набором досвіду. Кожна людська істота — це сингулярний промінь світла, що освітлює світ з різних перспектив, а також додає кольору, глибини і смислу Всесвітові. Тож нам належить забезпечити максимально можливу свободу кожному індивідові, щоб досліджувати світ, іти за своїм внутрішнім голосом і виражати свою внутрішню істину. У політиці, економіці чи мистецтві вільна воля індивіда повинна мати значно більшу вагу, аніж державні інтереси чи релігійні доктрини.

Що більше свободи має індивід, то красивішим, багатшим і змістовнішим стає світ. Через цей наголос на свободі ортодоксальна гілка гуманізму відома як «ліберальний гуманізм», чи просто «лібералізм».[22]

Саме ліберальна політика вважає, що виборець знає найкраще. Ліберальне мистецтво дотримується думки, що краса криється в очах глядача. Ліберальна економічна наука стверджує, що споживач завжди правий. Ліберальна етика радить нам, що, коли щось сприймається як добре, ми повинні робити це. Ліберальна освіта вчить нас