Читати книгу - "Пригоди Олівера Твіста"

спинити невтримний потік його слів, – але нагорі в нас лежить один бідолаха, і тітуся прохають вас його оглянути.

– Аякже, аякже, – відповів лікар. – Ага, розумію, це діло ваших рук, Джайлзе?

Містер Джайлз, що з гарячковим хвилюванням прибирав зі столу порцелянові чашки, дуже почервонів і признався, що ця честь дійсно йому належить.

– Кажете – честь? – озвався лікар. – Н-не знаю… Можливо, що підстрелити злодія на кухні така сама честь, як і застрелити людину на віддалі в дванадцять кроків. Уявіть собі, Джайлзе, що він стрельнув у повітря, і тоді вийде, що це була справжня дуель!

Містерові Джайлзу здалося, що таке легковажне відношення до справи підриває його славу; тому він лише поштиво відповів, що не йому про це судити, але що, на його думку, грабіжникам прийшлося не солодко.

– Вірно! До речі, де ж сам злодій? – схаменувся лікар. – Проведіть мене до нього. По дорозі додому я ще зазирну до вас, місіс Мейлі. Ага, так він, значить, проліз у це віконце… Нечувана річ! Нечувана річ!

Жваво розпитуючи містера Джайлза про всі подробиці останньої ночі, лікар пішов нагору по сходах, а ми тим часом повідомимо читача, що містер Лосберн, місцевий ескулап, відомий на десять миль в околиці просто як «лікар», розгладшав швидше завдяки своїй добрячій вдачі, аніж з розкошів; другого такого доброго, щирого й ексцентричного старого панича, як він, мабуть, ніхто б не знайшов і на п’ятдесят миль в окрузі.

Лікар пробув у хворого значно довше, ніж сподівався, та й господиня вже давно чекала на нього з нетерпінням.

Нагору до хворого понесли з коляски його плискату скриньку з лікарськими струментами, з кімнати містера Джайлза ненастанно лунав дзвінок, слуги бігали щохвилини то вниз, то вгору, і з цього можна було зрозуміти, що нагорі діється неабищо. Нарешті лікар повернувся і на запитання про стан хворого дуже таємничо глянув на господиню й щільно зачинив за собою двері.

– Місіс Мейлі, це якась дивовижна, надзвичайна історія, – почав він, спершись спиною об двері, немов боячись, щоб хтось не вдерся до хати.

– Але ж, сподіваюся, йому ніщо не загрожує? – спитала пані.

– Ну, знаєте, серед таких обставин це була б цілком природна річ, – відповів він, – а втім, на мою думку, він уже поза небезпекою. А чи бачили ви, до речі, цього розбійника?

– Ні, не бачила.

– І не чули нічого про нього?

– Не чула.

– Перепрошую, пані, але я саме лагодився оповісти про нього паням, коли раптом приїхав пан лікар Лосберн.

Та насправді річ була в тому, що спочатку містер Джайлз не міг навіть сам собі зізнатися, що він підстрелив тільки хлопчика, та й край. Солодко було слухати, як величали його відвагу й завзяття, хіба ж він міг побороти спокусу продовжити ще трошки цю насолоду і відсунути свої пояснення ще на кілька щасливих хвилин, під час яких він почував себе уперше на своєму віку незрівнянним героєм.

– Роза поривалася була навідатись до цього чоловіка, але я й слухати про це не хотіла, – мовила місіс Мейлі.

– Мг! А втім, він зовсім не страшний, – мугикнув лікар. – Ну а в моїй присутності ви згодитесь поглянути на нього, моя пані?

– Якщо ви вважаєте це за конче потрібне, то звичайно, – відповіла вона.

– Так, я вважаю це за конче потрібне; у кожному разі я певен, що потім ви дуже б шкодували, що не подивилися на нього своєчасно. Він затих, йому тепер значно краще. Міс Розо, вашу ручку. Не турбуйтеся, слово честі, боятися рішуче нема чого.

Розділ XXX

Яке враження справив Олівер на осіб, що прийшли його відвідати

Палко запевняючи дам, що вигляд злочинця не вразить їх, і ні на хвилину не замовкаючи, лікар узяв під руку міс Розу, свою другу, вільну руку запропонував місіс Мейлі і повів їх дуже поважно й з великими церемоніями нагору.

– А тепер послухаємо, що ви скажете, – прошепотів він і обережно натиснув на двері кімнати хворого, – він давно не голився, але в обличчі його немає нічого жахливого. Стривайте! Я спершу погляну, в якому стані його туалет і чи він готовий прийняти дорогих гостей.

Лікар зазирнув до кімнати перший і, зробивши дамам знак рукою заходити, тихенько зачинив за ними двері, підійшов до ліжка навшпиньки й обережно розсунув білу завісу. На білій постелі замість запеклого, озвірілого душогубця лежала змучена, виснажена дитина; хлопчик спав; його перев’язана, втиснута в лубки рука лежала на грудях, голова безсило схилилася, а густе довге, розметане по подушці волосся майже спадало йому на плече.

Кілька хвиль добрий лікар дивився мовчки на хворого, а тим часом молода панна нечутно підійшла до ліжка, сіла в головах у хлопчика й відкинула волосся з чола; коли вона схилялася над ним, з очей її скотилася сльоза.

Олівер поворухнувсь, усміхнувся вві сні, немовби цей вияв співчуття збудив у ньому якісь солодкі мрії про любов і ніжність, що їх він ніколи не знав. Так часом ніжна мелодія, дзюрчання струмка в гущавині лісу, аромат квітки або якесь несподівано почуте любе слово викликають у нас неясний спогад про щось хороше, чого в дійсності за цього життя ми ніколи не знали; це почуття зникає враз, мов подих вітру, і нам здається, що його збудила якась хвилева згадка з нашого минулого, щасливішого буття багато-багато, безліч літ тому… – потім того нічим, навіть найбільшим напруженням нашої волі ми не гідні викликати його вдруге.

– Що це? – скрикнула стара пані. – Але ж ця бідна дитина не може бути знаряддям злочинців!

– Гріх витає навіть у стінах храмів, – зітхнув лікар, – чому ж не може він втілитися в найчистішу, найгарнішу оболонку?

– Але за таких юних літ! – заперечила Роза.

– Моя люба, хороша панно, злочин, як і смерть, отруює не самих лише старих і гидких, ні, він часом збирає свої жертви з наймолодших і найпринадніших, – відповів лікар, журно хитаючи головою.

– Але невже, о, невже ви справді гадаєте, що цей бідолашний хлопчик є свідомий спільник найгірших покидьків суспільства? – жахнулася Роза.

Лікар сумно похитав головою: він це, на жаль, припускав. Щоб не турбувати хворого, він попрохав дам перейти до сусідньої кімнати.

– Але коли він навіть і грішив, то подумайте: адже ж він ще зовсім маленький, – провадила Роза, – може, він ніколи не знав матерньої любові, не мав рідної хати; може, людська жорстокість, побої та голод звели його із злочинцями, що штовхнули його на цю хибну дорогу. Тітусю, добра, люба тітусю, подумайте про це перше, ніж це нещасне хворе створіння потягнуть