Читати книгу - "Санаторійна зона"

я жила так, як хотіла, і за це, до речі, мене в установі називали князівною. Я любила шоколад, голубе небо й прекрасні очі художника.

Чаргара я застала на призначеному місці зустрічі, біля площі Трьох Комунарів. Я міцно стиснула йому руку, він відповів мені тим же. Коли я сідала в фаетон, Чаргар невзначай зачепив мені груди. Це так мене схвилювало, що я всю дорогу почувала, як поширюються мені ніздрі.

Коли ми виїхали з останнього міського кварталу й перед нами спалахнув безмежністю степ, я подивилася на Чаргара й сказала:

– Чому ти на протязі цілої зими був такий холодний до мене?

– Чому я був холодний, ти мусиш догадатись, – усміхнувся він. – Цю зиму так почували себе всі хмурі люди города.

– Рішуче всі? – спитала я. – І комуністи, і радслужбовці, словом, усі ті, хто не може помиритись із своїм оточенням?

– Рішуче всі! – знову усміхнувся він.

– Значить, і ти належиш до категорії хмурих людей?

Мені раптом прийшла мисль, що Чаргар в такому ж тяжкому становищі, як і я, і боліє моїми дрібненькими болями. Це припущення було таким несподіваним, що я зареготала. Зареготала не то від радості, що я зовсім не самотня в своїх терзаннях: їх, мовляв, не запобіг навіть великий художник, – чи тому, що мені гірко стало на душі, бо ж мій кумир мусив при такому припущенні негайно полетіти із свого п’єдесталу.

– А що значить хмурі люди? – спитала я. – Як мені розуміти тебе?

– Я думаю, цей термін такий же старий, як і сам світ, – ухилився він од відповіді.

– А от я й не пам’ятаю, де я чула його.

Я збрехала, і Чаргар це помітив. Тоді він прикусив нижню губу. Так завжди було з ним, коли він починав нервуватись. Я рішила не чіпати його, і далі ми поїхали мовчки.

З фаетона ми вийшли верстов за десять від города. Ми наказали візникові чекати нас і пішли на узлісся. Якраз заходило коротке сонце. Була хрустальна тиша. Дерева стояли ще голі, але рання молода весна вже побідно ступала з півдня. То там, то тут проривалась зелена трава, і всюди гомоніло птаство.

Ми пішли по якомусь лісовому кварталу. Ішли довго й мовчки. Потім перекидались якимись фразами (я зараз забула їх). Раптом Чаргар зупинився й сказав:

– Я хочу тебе залишити на якісь п’ять хвилин. Ти нічого не маєш проти?

– Прошу, – спокійно сказала я, припускаючи, що йому треба… Ну, словом, ясно.

Чаргар пішов, і я залишилась серед лісу сама. Тоді я знову подивилась на небо. Воно було надзвичайно чисте й молоде. Тільки з півдня наступала якась хмарина, але й вона скоро розтанула в просторах. Я глибоко зітхнула й подумала про незнані світи, про мільйони сонячних систем. Ці мислі якось придавили мене. Я відчула себе страшенно нікчемною й маленькою. Всі мої болі й радості були такими смішними на фоні цього грандіозного космосу, як смішний мені біль комахи. Я подумала, що такі мислі приходять уже тисячі років мільйонам людей і що вони будуть приходити ще тисячі років і новим мільйонам людей. Тоді зачарований тупик постав переді мною з такою ясністю, ніби я відчула його якимсь новим, невідомим мені почуттям.

Я стояла без Чаргара вже більше десяти хвилин, і це мене затривожило. Чи не трапилось із ним якогось нещастя? Я рішуче рушила в тому напрямку, куди пішов художник. Ішла по гущавині, і гілки раз у раз били мене по голові. Ішла довго (так здавалось мені тоді), а Чаргара не було. В лісі стояла надзвичайна тиша, і було вечірнє. Що далі, то більше сутеніло. Тоді мені прийшла мисль, що я можу тут заблукати, – і мені стало сумно. Я зупинилась і скрикнула:

– Агов!

Але тільки луна відгукнулась мені й замерла десь у гущавині. «Наче ліс життя», – подумала я і кинулась у другий бік. Раптом я вийшла на поляну. Я вийшла на поляну й зупинилась, як укопана. А втім, інакше й не могло бути. Бо й справді: Чаргар стояв серед дерев на колінах обличчям до вечірнього сонця, і було таке враження, ніби він молиться. Це мене так здивувало, що я навіть не найшла, що йому сказати, і мовчки чекала його.

На дальньому дереві жевріла полоска конаючого сонця, і відблиск її падав на південний край чорного лісу. Був прекрасний момент для споглядання. Я пригадала Індію й священні гімни «Рамаян». «Чи не найшли вже на вітчизні Тагора, – подумала я, – мою химерну даль?»

Нарешті Чаргар підвівся. Він пішов тихою ходою до мене, ніби нічого не трапилось. Його хода буквально загіпнотизувала мене, і я зустріла його мовчанкою.

– Ходім! – спокійно сказав він.

Очі йому було затуманено, він ішов похитуючись, мов п’яний. Пам’ятаю, зітхнув і взяв мене під руку. Потім забрав мою другу руку й притиснув її до свого серця. Почуття радості охопило мене, бо мені прийшла мисль, що тільки сьогодні Чаргар став близькою мені людиною. Я вже не хотіла тривожити його своїми частенько невдалими запитаннями й тому мовчала. Але на цей раз він почав розмову.

– Я гадаю, Б’янко, – сказав він, – ти розумієш мій душевний стан і простиш мені, що я тебе примусив так довго чекати.

– Я тебе розумію, – сказала я.

Потім він говорив, що йому приблизно такий стан, який був Мойсеєві, коли він сходив з гори із скрижалями.

Але потім він чомусь усміхнувся, наче не довіряв сам собі чи то іронізував над своєю останньою фразою про Мойсея.

– Я тебе розумію, – ще раз сказала я.

– Ти мене й не можеш не розуміти. Я вже не раз думав про спорідненість наших душ.

– Спорідненість наших душ? – якось хутко спитала я.

– Спорідненість наших душ! – ще раз підкреслив Чаргар.

Ця остання фраза знов, як обухом, вдарила мене по голові. «Отже, і він говорить, що я нічим не відрізняюсь від нього?» Я жодним рухом не показала цього Чаргарові. Я тепер так боялась, щоб він не покинув свою одвертість! Я вже добре знала його – і знала, що найменша моя цікавість одразу викличе небажану мені реакцію, і Чаргар знову стане неприступним.

– Ти знаєш, – раптом зупинився він, – мені на поляні блиснула така геніальна мисль, якої існування я й не міг припускати. І цікаво, – говорив він далі, – сиджу я десь у підвалі, а наді мною клуб… як його…

– Радслужбовців.

– Ну да, радслужбовців, – раптом занервувався він.

– Чому ти хвилюєшся? – спитала я.

– А тому, – різко скрикнув він (і мені знову здалося – дитячим дискантом), що