Читати книгу - "Інтернат"

знаходимо чорний хід, прочиняємо двері, опиняємося в якихось підсобних приміщеннях. Свіжовибілений коридор, з-під вапна проступають плями. До стіни приварена залізна драбина.

— Почекай, — говорить Пашка, — хочу нарешті подивитися, що там, — показує він на драбину.

— Нічого там немає, — відповідаю йому. — Забудь.

Він слухається, не заперечує, киває мені головою, мовби назавжди відмовляється від чогось нав’язливого й неприємного.

Виходимо на вулицю, проштовхуємося між військовими. Я йду попереду, веду його, мов поводир. Він іде слідом, поклавши руку мені на плече.

— Давай, — говорить, — знайдемо вокзал, візьмемо таксі. У тебе гроші є?

— Є, — відповідаю.

— Ну, значить, вистачить, — тішиться він.

Мені подобається, як він тепер говорить, як розмовляє зі мною. Раніше він говорив так, ніби за щось вибачався. Було незручно — і йому, і мені. Хоча за що йому вибачатись? Йому вибачатись немає за що. Це мені, скоріше, завжди було незручно, коли діставав його: Паша — сердечник, нервувати йому не можна. Серце могло схопити будь-де й будь-коли. Я чого й боявся за нього всі ці дні. Не знав — дійде, не дійде. Але дійшов, молодець. Ось тепер говорить спокійно, довіряючи мені й розраховуючи на те, що я його зрозумію. Не кричить, не наказує, спокійно пояснює: прийдемо на вокзал, знайдемо таксі, грошей вистачить, їсти будемо вдома. Найгірше позаду, тут із нами нічого не станеться. Скоро будемо вдома. Військові на нас уваги не звертають, кричать щось один одному, тягнуть поранених, виводять на свіже повітря тих, кому вже надали допомогу. Ми вибираємось на трасу, оминаємо тягач і вже відходимо, коли раптом хтось кричить нам у спину:

— Ей, учитель!

Пашка зупиняється. З темряви виходить чоловік: темна дорога куртка, брудні черевики, рюкзак. Загалом — добре одягнений, але якийсь пом’ятий, наче його останні два дні в ямі тримали. Хоча говорить упевнено, не поспішаючи. Російською, але навіть я розумію, що іноземець.

— Що ви тут робите? — питає, дивлячись на Пашу з якоюсь неприємною посмішкою.

— Додому їдемо, — відповідає Пашка.

— А це, мабуть, ваш племінник? — показує він на мене пальцем, як на пса. — Забрали все-таки? — він про мене й говорить, як про пса.

— Забрав, — не заперечує Пашка.

— Думав, не наважитесь, — далі посміхається чоловік.

— А ви б наважились? — питає в нього Пашка.

Чоловік гмикає.

— Ну, я… — каже якось невпевнено. — До чого тут я? Сигарету? — переводить розмову, дістає пачку дешевих міцних сигарет, простягає Пашці.

Той заперечливо махає головою. Чоловік, посміхаючись, простягає пачку мені.

— Я таке гівно не курю, — відказую.

— Саш, — строго окликає мене Пашка.

— Та все нормально, — сміється чоловік. — Все гаразд, не сваріть його.

— Так я й не сварю, — пояснює Пашка.

Чоловік перестає посміхатись, ховає сигарети.

— Ви на станцію? — питає Пашку. — Можу підвезти. Їдемо?

— Їдемо, — погоджується Пашка й легко підштовхує мене вперед.

Чоловік розвертається, йде трасою вздовж довгої колони військових машин. Йде, опустивши голову, ніби ховається від когось. І військові на нього дивляться так, ніби розуміють, що він від когось ховається. Підходить до швидкої, за кермом якої спить товстий водій. Стукає долонею по дверцятах. Водій здригається, намагається розгледіти темряву, розрізняє нарешті чоловіка, лається. Ну, себто я не чую, що саме він там говорить, але зрозуміло, що лається. Чоловік залізає всередину, нам киває головою: давайте назад. Пашка прочиняє двері, пропускає мене, залазить слідом.

— На станцію, — говорить чоловік. Говорить як начальник, хоч і не дуже великий.

Водій дивиться на нього недобре, але мовчить. Дивна яка компанія, думаю я. Ну, але яка є.

Вулиці заповнені військовими. Незрозуміло, звідки їх тут стільки взялося. Бредуть хідниками, палять багаття, гріються коло вогню. Одні йдуть групами, інші по одному. Хтось зі зброєю, хтось без нічого. На вокзалі теж натовп. Збоку стоїть танк, обліплений бійцями. Наче бійці бояться від нього відійти. Минаємо центральну площу, потім залізничний переїзд, виїжджаємо з міста. Довкола темно, жодних вогнів, жодного руху. Чоловік попереду дістає сигарети, припалює, опускає скло.

— Малого не протягне? — питається в Пашки.

— Не протягне, — відповідаю я.

Пашка лише гмикає.

— Діду дзвонив? — питаю його.

— Так, — відповідає. — Все нормально.

Я знаю, що він говорить неправду. Не хоче, аби я хвилювався. Переживає. Він завжди переживає, завжди боїться за мене. Я за нього, якщо чесно, теж переживаю. Можливо, я єдиний, хто за нього переживає. Марина від нього пішла, сестра, ну, мама моя, ним не цікавиться, дід із ним воює. А ось я його люблю. Я й знав, що він за мною приїде, не сумнівався. Просто розраховував, що приїде раніше, доки ще з міста можна буде виїхати. І коли він з’явився позавчора вночі, відразу ж подумав: як ми будемо вибиратись? Ну, але добре, що все склалось. І те, що він говорить неправду, теж добре. Хай говорить. Головне — щоб не хвилювався за мене. Я взагалі не розумію, як він досі тримається, після трьох днів на дощі й вітрі. Коли побачив його в лікарні, там, у коридорі, подумав, що він щойно розмовляв зі своєю смертю. І зміг її в чомусь переконати. Або не зміг. Але й вона його не змогла.

— Ну що? — повертається до Пашки чоловік із сигаретою. — Коли в школу?

— Після канікул, — відповідає Пашка спокійно.

Чоловік дзвінко сміється, ніби впізнає старий жарт.

— Ви ж не історію викладаєте, ні? — питає.

— Ні, — відповідає Пашка.

— А що? — допитується чоловік. — Хімію?

— Мову.

Чоловік аж присвистує.

— Це як латину викладати, — сміється.

— Не перебільшуйте, — не погоджується Пашка.

— Ну добре, — не хоче сперечатися з ним чоловік. Дістає нову сигарету, припалює від недопалка. — Скажіть мені таку штуку: а як ви тепер будете викладати свою мову? Після цього всього, — тикає він пальцем у чорну ніч.

Пашка мовчить, думає. Зажурився, здогадуюсь я. Але ні, не зажурився.

— Пітере, — говорить він чоловікові. Виявляється, він знає, як того звати. — Скажіть, вам ваші читачі листи пишуть?

— Читачі? — не розуміє його чоловік.

— Ну, читачі вашої газети, — уточнює Пашка. — Пишуть вам листи в редакцію?

— А що? — далі не розуміє його чоловік.

— Ну, коротше, — не витримує Паша, — хочу сказати, що навіть якщо пишуть, ви їх, мабуть, не читаєте. Вам вони, мабуть, нецікаві. І ми вам усі теж нецікаві. Ось шо я хочу сказати.

— Ну чому ви так кажете? — чоловік ображається, але намагається говорити привітно.

— У школі так і говорять, — пояснює Паша. — Говорять те, шо думають. Інакше, який сенс говорити. Правильно?

Чоловік, схоже, не знає, все ж таки ображатись чи тримати свої образи при собі.

— Дивний ви чоловік, — починає м’яко. — Вас не зрозумієш.

— Ви просто нашої мови не розумієте, — неуважно