Читати книгу - "Глибоко під водою"

її щосили, як він міг, потягнувши мене мало не через весь стіл.

— Що ти робиш? — Він схопився на ноги, усе ще тримаючи мене, і потягнув мене вбік, викручуючи мені руку назад. Я скрикнула від болю.

— Що ти робиш? — крикнув він, вивертаючи її вгору, розтискаючи пальці. Він витяг цвях у мене з руки і штовхнув мене на стіл, запустив руки мені у волосся, навалився на мене всім тілом. Я відчула металевий гостряк проти мого горла, вагу тіла на мені — це, мабуть, Кейті таке відчувала з ним. Блювота підступила до мого горла, я виплюнула її і сказала:

— Вона була занадто гарна для вас! Вона була занадто гарна для вас!

Я повторювала й повторювала це, доки він видавив з мене дихання.

Джулс

Якесь клацання. Клацне й зашипить, клацне й зашипить — а потім:

— А, ось ти де. Я сама зайшла. Сподіваюся, ти не заперечуєш.

Стара — ота, із фіолетовим волоссям і очима, підведеними чорним, яка стверджує, що вона екстрасенс, бродить містом, попльовує і лається, що її я бачила допіру вчора, вона сперечалася з Луїзою перед будинком — це вона сиділа на вікні, дриґаючи розпухлими ногами.

— Ні, я заперечую! — сказала я голосно, намагаючись не показати їй, що мені страшно, що я досі — нерозумно, смішно — боюся її. — Чорт забирай, я заперечую. Що ви тут робите?

Знову клац-пшшш, клац-пшшш. Запальничка — срібна запальничка з ініціалами Ліббі — вона була в її руці.

— Це… Звідки ви це взяли? Це запальничка Нел!

Вона похитала головою.

— Це її! Як ви взяли її? Ви лазили в цьому будинку, щось брали? Ви…

Вона махнула мені товстою рукою в яскравих перснях.

— О, заспокойся, добре? — Вона обдарувала мене брудною коричневою посмішкою. — Сідай. Сядь, Джуліє, — вона вказала на крісло перед собою. — Присядь.

Я була настільки приголомшена, що послухалася. Я перетнула кімнату й сіла перед нею, а вона покрутилася на вікні.

— Не дуже зручно, чи не так? Могли б трохи м’якше зробити. Хоча дехто може сказати, що в мене своєї набивки доволі! — вона пирхнула з власного жарту.

— Що вам треба? — запитала я. — Чому у вас запальничка Нел?

— Не Нел, це не її, правильно? Ось дивися, — вказала вона на гравіювання. — Бачите? «Л. С.»

— Так, я знаю. «Л. С.», Ліббі Сітон. Але ж насправді воно не належить Ліббі, правильно? Я не думаю, що такі запальнички виробляли в сімнадцятому столітті.

Нікі захихикала:

— Це не Ліббі! Ви думали, що «Л. С.» — це Ліббі? Ні-ні-ні! Ця запальничка належала Лорен. Лорен Таунсенд. Лорен, яка колись була Слейтер.

— Лорен Слейтер?

— Точно! Лорен Слейтер, вона ж Лорен Таунсенд. Стара вашого детективного інспектора.

— Мати Шона? — Я подумала про хлопчика, який іде вгору сходами, хлопчика на мості. — Лорен у тій оповідці — мати Шона Таунсенда?

— Це правда. Господи Ісусе! Щось ти не дуже здогадлива, ні? І це не оповідка, чи не так? Це не просто оповідка. Лорен Слейтер одружилася з Патріком Таунсендом. Вона народила сина, у якому просто душечки не чула. Усе було чотко. Тільки от вийшло так, що копи змусили нас повірити, ніби вона пішла й утопилася!

Вона нахилилася вперед і усміхнулася мені.

— Щось не дуже ймовірно, га? Я й тоді казала, звичайно, тільки ніхто мене не слухає.

Чи Шон дійсно був тим хлопчиком? Тим, на сходах, тим, який бачив, як його матір падала, чи то не бачив, залежно від того, що ви собі думаєте? Чи було це правда, а не тільки твоя вигадка, Нел? Лорен зраджувала чоловіка, пила, була розбещена, погана матір. Хіба це не її історія? Це саме на сторінці з Лорен ти написала: «Бекфорд — НЕ місце самогубств. Бекфорд — це місце, де позбувалися небажаних жінок». Чи саме це ти намагалася сказати мені?

Нікі продовжувала говорити.

— Бач? — сказала вона, тицяючи в мене пальцем. — Бач? Оце я й маю на увазі. Ніхто мене не слухає. Ось ти сидиш там, просто переді мною, і навіть не слухаєш!

— Я слухаю. Я просто… Я не розумію.

Вона гмикнула.

— Ну послухаєш — то зрозумієш. Ця запальничка, — клац-пшшш, — належала Лорен, так? Ти повинна запитати себе, чому твоя сестра отримала її, чому вона в її речах?

— Там? Отже, ви були в будинку! Ви взяли, ви… це ви? Ви були в ванній кімнаті? Ви писали щось на дзеркалі?

— Послухай мене! — вона стала на ноги. — Не турбуйся про те, що це не важливо.

Вона зробила крок до мене, нахилившись, і знову клацнула запальничкою, між нами замерехтів вогник. Від неї пахло підгорілою кавою і зів’ялими трояндами. Я відкинулася назад, подалі від цього старечого духу.

— Ти знаєш, для чого він її використав? — сказала вона.

— Хто використав? Шон?

— Та ні ж бо, дурна твоя голова! — Вона закотила очі й важко сіла назад на вікно; сидіння болісно рипнуло. — Патрік! Старий. Він використовував її не для того, щоб підкурювати. Коли його дружина померла, він взяв усі її речі — одяг, фотографії і все, що їй належало — склав на купу й спалив. Усе спалив. І оцим, — вона клацнула легше, востаннє, — він ту купу й підпалив.

— Добре, — сказала я. Мій терпець уривався. — Але я досі не розумію. Чому вона в Нел? І чому ви берете це в неї?

— Запитання, запитання, — сказала Нікі, усміхнувшись. — Добре. Щодо того, чому я взяла це: мені ж потрібна якась її річ — щоб говорити з нею як слід, чи не так? Щоб я могла поговорити з нею належно. Я звикла чути голоси красиво та ясно, але… ти знаєш. Іноді голоси приглушуються, чи не так?

— Я не маю про це ані найменшого уявлення, — сказала я сухо.

— Отаке! Ти мені не віриш? Ти, мабуть, ніколи не говорила з мертвими? — вона засміялася з виглядом знавця, і в мене заворушилося волосся на голові. — Мені потрібно було декого викликати. Ось! — Вона простягнула запальничку мені. — Можеш забрати назад. Я могла б і продати її, еге ж? Я б могла набрати тут всього та й загнати —