Читати книгу - "Королева пустелі"

голод — це «ніщо порівняно з невикористаною можливістю йти прямою дорогою». Ґертруда вийшла на верхівку останньої дюни, і подих їй перехопило від видовища чорної та непрохідної місцевості, яка чекала їх попереду; темні гострокінечні скелі нагадували скелет міста, випотрошеного полум’ям. У листі додому вона написала:

«Сьогодні вранці ми дісталися безплідних піщаних скель Джебель Місма, які вважають границею пустелі Нефуд, і попрямували ними до Неджда... пейзаж, який відкрився нашим очам, настільки жахаючий, мертвий і порожній... я ніколи нічого подібного не бачила. Зі східного боку почорнілі скелі Місми різко змінюються велетенською кількістю зубчатих піків... а далеко-далеко за ними — млява, позбавлена життя рівнина і ще більше високих скель піщаних гір, які зовсім неочікувано з неї виринають. А над усім цим різкий вітер шмагає тіні хмар».

За спиною Ґертруди пролунав голос Мохаммеда: «Ми прийшли до воріт пекла». З цими словами вона залишила територію пустелі Нефуд, подарувавши своїм підзахисним з племен Шаммари та Шарарат ще трохи грошей та їжі, і спустилася вниз до почорнілої рівнинної місцевості.

Двадцять другого лютого, за одинадцять днів після того, як її караван ступив на землі пустелі Нефуд, Ґертруда дійшла до поселення, першого, яке трапилося на їхньому шляху після Зізи. Караван нарешті зупинився на перепочинок; вони були в декількох годинах їзди від Хаїля. Рано вранці 25 лютого Ґертруда відправила Мохаммеда з Алі уперед, щоб вони сповістили про її приїзд, а тоді пройшла зі своїм караваном останні метри чистої гранітової та базальтової рівнини у напрямку до мальовничих веж білосніжно-цукрового міста; вона ступала так розважливо й м’яко, ніби «прогулювалася площею Пікаділлі». Ґертруда це зробила; і після всього, що їй довелося пережити протягом останніх дев’ятисот шістдесяти п’яти кілометрів, вона відчула справжнє полегшення.

Тепер навіть неозброєним оком можна було побачити, яке надзвичайно гарне місто-фортеця, що купалося у трояндово-рожевих променях ранкового сонця, розкинулося попереду; його глиняні стіни були вибілені шаром тиньку й увінчані зубчастими шпилями з цегли, над ними тихо гойдалося зелене листя пальмових дерев; а сади довкола міста привертали увагу своїми квітучими деревами мигдалю та сливи. За обрієм високих веж і навісних бійниць виднілися верхівки блакитних гір — високо в небесах, наче хмари. Ніщо у світі не могло виглядати так звабливо, безневинно й мирно. Натхненній описами книги «Аравійська пустеля» Ґертруді здавалося, ніби вона — пілігрим, що прямує до святих місць.

Розділ 9

Втеча

Приблизно за кілометр від Хаїля Ґертруду зустріли троє посланців з племені Рашид у супроводі її погонича Алі, а також трьох комівояжерів, які їхали верхи на розкішних конях і один з яких мав списа. Незнайомці з брязкотом зупинилися біля каравану; їхні знамена розвівалися вітром, і злегка погойдувалися нитчасті кутасики. Рашиди привіталися, оточили з усіх боків караван і провели його до південних воріт міста. Ґертруда, поряд з якою пильно крокували її озброєні люди, а довкола них ще й хаїльські броненосці, заїхала до міста Хаїль, відчуваючи себе «донькою королів».

Коли вони пройшли повз стіни з глиняної цегли, мандрівниця поглянула вгору на вежі й зауважила, що вони були такими самим, якими їх тридцять сім років тому описував Чарльз Доті: наче зубчасті вітряки без лопатей. Караван повернув і пройшов крізь прості квадратні ворота. Коли Ґертруда зіскочила з верблюда, їй раптом здалося, що довкола — світ з оповідок «Тисячі й однієї ночі». Біля дверей глухої внутрішньої стіни на неї чекав її провідник Мохаммед аль-Мараві. Ґертруда зайшла досередини, піднялася вгору темним крутим пандусом і опинилася на внутрішньому подвір’ї у тінистому, встеленому килимами залі з колонами. Цими колонами, як виявилось, були побілені стовбури пальм, а стелею слугувало пальмове листя. Вибілені стіни прикрашала велика кількість хитромудрих картин з геометричними візерунками, виконаними у червоному та блакитному кольорах. Цю літню оселю королівської родини, що призначалася для важливих гостей, цього разу підготували для Ґертруди. У залі прийомів вона привіталася з двома служницями, яких їй дали, щоб ті опікувалися нею. Ґертруда зазирнула до їдалень і виглянула у дворик, де росли три маленькі дерева: айва, лимон та яблуня, а тоді вибігла ще одним пандусом на дах, щоб подивитися на місто. Знизу її команда розвантажувала багаж з верблюдів, розкладаючи свої намети на великому відкритому подвір’ї, де щороку зупинявся Хадж[40], під час своєї тисячокілометрової подорожі на південь. З іншого боку будинку виднілася біла вежа замку, яка, здавалося, висіла у повітрі над містом. Не встигши роздивитися весь той незрівнянний краєвид, Ґертруда побігла зустрічати перших гостей.

Унизу на неї чекали дві жінки. Одна з них була вбрана в одяг малинового й чорного кольорів; то виявилася доглядачка будинку на ім’я Лулуа. Інша жінка мала широке привабливе обличчя й темні очі; вона була покрита чорним шарфом із золотистою вишивкою й одягнута у чорну рясу поверх червонувато-бузкової та фіолетової бавовняних спідниць. У передньому розрізі її мантії виднілися чотири товсті коси, які спадали аж до талії, а на шиї — «нитки й нитки розкішних перлів», які сплуталися з торочкуватим намистом зі смарагдів і рубінів. То була Туркіє, балакуча черкеска, яку Ібрагім, заступник хаїльського еміра, відправив привітати гостю.

Служниця принесла їм кави, і Ґертруда з Туркіє сіли на подушки погомоніти. Історія черкески виявилася неймовірно захопливою. Туркіє подарував Ібн Рашидові султан з Константинополя, який на той час був еміром. Вона дуже швидко стала його улюбленою дружиною. Теперішній емір — син Ібн Рашида від іншої дружини, Муді. Туркіє почала пояснювати Ґертруді їхню хаїльську ієрархію. Теперішньому емірові виповнилося шістнадцять років; його вже два місяці не було в замку, оскільки він, керуючи армією з восьмисот чоловіків, робив набіги на землі племені Рувалла. У хлопця вже було чотири дружини і двоє малесеньких синів. За відсутності еміра за головного лишався його заступник Ібрагім, брат головного радника й регента Заміля Ібн Субхана. Сам Ібрагім дуже сильно боявся могутньої бабусі еміра, Фатіми. Шанована бабця вміла читати й писати. За словами Туркіє, саме вона контролювала королівські фінансові ресурси. Стара Фатіма була невидимою владою; емір у всьому її слухав, і їхній народ жахала думка про те, що саме вона може йому нашептати після його повернення. У бабці були улюбленці, і нехай допомагає Аллах тим, хто міг її розгнівити! Подумки Ґертруда зробила для себе заувагу — якомога швидше навідатися до Фатіми. Вона заохочувала свою співрозмовницю до подальших одкровень. Як пояснила Туркіє, прикраси, які були на ній, належали всім жінкам гарему; їх давали улюбленим дружинам або позичали для особливих випадків — прямо