Читати книгу - "Королева пустелі"

«як тіара Беллів», подумала Ґертруда. Туркіє пообіцяла познайомити Ґертруду з Муді та рештою жінок гарему.

Про бедуїнських воїнів Ґертруда знала набагато більше, ніж про жінок з королівського гарему, які все життя проводили в стінах замку. Вона ставила Туркіє безліч запитань, і черкеска охоче на них відповідала. Згідно з судовим рішенням, ухваленим ще в чотирнадцятому столітті, жінка має право покинути свій будинок лише у трьох випадках: коли її ведуть до будинку нареченого, коли помирають її батьки і коли вона сама помирає. Зазвичай жінки в Хаїлі все-таки наважуються виходити з дому, однак роблять це виключно вночі, повністю покриті паранджею, і тільки щоб побачитися з членами родини жіночої статі. Що заможніша родина, то суворіше трактують ці правила. У кожної жінки має бути опікун чоловічого роду, ним може бути навіть хлопчик наполовину молодший за саму жінку, адже саме опікун має укласти її шлюб. Чоловік може мати до чотирьох дружин і зобов’язаний проявляти однакову великодушність до всіх; кількість його наложниць не обмежується. Чоловік може розлучитися з дружиною без жодних пояснень, варто лише промовити певні слова за присутності свідків.

За гаремом пильнували євнухи, привезені з Мекки та Константинополя. Однак деякі з них, окрім контролю гаремів, мали ще й інші важливі службові обов’язки, наприклад, євнух Саліх ще служив чатовим міста Хаїль. Крім того, у палаці були ще слуги-чоловіки, які відігравали дуже важливу роль. Цих чоловіків захоплювали разом з їхніми кіньми та верблюдами і поділяли на дві категорії: якщо їх визнавали потворними й дурними, їм доводилося до кінця життя прислужувати своїм господарям; якщо ж вони були освічені, статечні і з приємною зовнішністю, їх забирали до найбагатших сімей і уповноважували обов’язками довірених осіб. Чарльз Доті називав таких людей «рабськими братами». Серед них також були обрані, які могли стати членами королівського двору й жити в палаці. Також їм дозволяли носити зброю. Туркіє натякнула гості, що за можливості хотіла б знайти серед цих людей союзників. Керівником «рабських братів» був Саїд, теж євнух, пряме джерело інформації для еміра і його заступника Ібрагіма. Ось таким виявився закритий політичний світ, в якому опинилася Ґертруда. Коли вона там сиділа, курила й слухала всі ці розповіді, то усвідомила, що раніше ніколи не розмовляла з такою жінкою. Ґертруда дійшла висновку, що Туркіє виявилася «веселою жіночкою» і що Ґертруда з радістю проводила б із нею час, до того ж усі її поради були надзвичайно корисні.

По обіді один зі слуг Туркіє оголосив про прихід ще одного важливого гостя. Ґертруда поправила свою спідницю, заколола волосся й поквапилася до гостьової кімнати, де сіла на диван в очікуванні, а її помічник Мохаммед розмістився на шанобливій відстані. У кімнаті з’явився слуга і став біля дверей збоку, а тоді з’явився Ібрагім, і кімната наповнилася насиченим ароматом ефірної олії трояндового дерева. Він зайшов «із задоволеним виглядом», одягнений у яскраву куфію, зав’язану золотим шнурком, агалом, тримаючи меча у срібних піхвах. Ґертруда одразу помітила його худорляве обличчя, занепокоєні, обведені сурмою чорні очі, клиноподібну царську бороду й знебарвлені зуби. Та понад усе Ґертруду збентежили його «нервова манера поведінки й тривожний погляд». Ібрагім виголосив загальноприйняте вітання й справив враження освіченої людини «для Аравії». Ґертруда подякувала за гостинність, поділилася своїми першими враженнями про Хаїль і коротко розповіла про подорож. Почувши заклик до обідньої молитви, Ібрагім зібрався йти; однак зразу після того з’явилося перше попередження. Виходячи з кімнати, заступник еміра зупинився біля дверей і шепнув Мохаммеду, що приїзд жінки без супроводу чоловіка викликав серед мусульманських кліриків невдоволення і що їй слід бути обачнішою. «Словом, мені не можна було виходити в місто, поки не запросять».

Наступного дня Ґертруда мусила продати декількох своїх верблюдів, які були в нікудишньому стані після перетину пустелі Нефуд, а найкращих своїх тварин вона відіслала досить далеко — у місце, де було багато води та зелені і де вони могли відновити сили. До Ґертруди навідалося двоє маленьких рашидських принців, одягнутих у парчу й прикрашених коштовностями. Хлопчики прийшли, тримаючись за руки, у супроводі своїх «рабських братів». Вони тихенько сиділи, пильно розглядаючи незнайомку своїми блискучими, підведеними сурмою очима, і їли яблука та печиво, якими вона їх частувала. Ґертруда записала до щоденника, що це були «двоє з шістьох нащадків, останні з роду рашидів — настільки безжально вони один одного вбивали». Туркіє розповіла, що за останні вісім років загинуло три еміри. Як висновок, Ґертруда додала: «У Хаїлі вбити людину — це як молоко на підлогу пролити».

Вона так сильно хотіла оглянути місто, але ж попросили не покидати дому. Тож єдине, куди Ґертруда могла піти, це навідати свою команду, яка знаходилася на подвір’ї. Ґертруда була розгублена. Зазвичай, коли вона опинялася в якомусь новому місці, то починала по ньому ходити, знайомитися з новими людьми, збирати останні новини й пробивати собі дорогу до громадських кіл, які могли стати їй у пригоді.

Настав час презентувати подарунки Ібрагімові. Ґертруда попросила Мохаммеда передати йому повідомлення, а разом з ним і ряси, сувої шовку та коробки з солодощами. Чи могла вона зробити йому візит у відповідь? Ґертруда ввічливо передала своє запитання. Ібрагім надіслав своє запрошення, але сказав, щоб приходила після того, як стемніє: він пришле за нею кобилу й рабів, які її супроводять. Ґертруда тривожно чекала темряви. І от, нарешті, для неї прибув кінь і двоє слуг: один із них мав вести коня, а другий іти з ліхтарем попереду. Ґертруда вдягла вечірню сукню, кинула до сумочки портсигар і мундштук зі слонової кості, сіла на коня у дамське сідло й поїхала вузькою звивистою дорогою між глухими стінами будинків. Кобила ступала повільно, не видаючи жодного звуку. У світлі ліхтаря виднілися мерехтливі силуети водостічних труб і дверей, які то зникали, то знову виринали з оксамитової темряви. Удень вона нізащо в світі не змогла б віднайти дорогу цим лабіринтом. Ніч видалася зоряною, однак блискуче неосяжне небо відкритої пустелі тут замінила вузесенька лінія неба, яка проглядалася між дахами. Дорогою Ґертруда побачила декількох жінок, які квапливо, нікуди не озираючись, ішли вздовж стін будинків.

Раби зупинили Ґертрудиного коня перед масивними дерев’яними ворітьми, що відкрилися з надзвичайно гучним скреготом. Ґертруду провели повз фонтан і мечеть, а коли вони опинилися перед другими зачиненими ворітьми, гостя спішилася і нарешті зайшла до загородженого передпокою. Із сусідньої кімнати вона почула тихі голоси й увійшла туди. Ґертруда опинилася у велетенській залі з колонами, осяяній мерехтливим світлом висячих ламп; у центрі горіло невеличке