Читати книгу - "Доктор Фаустус"

ще довго сковував фізичні й душевні сили, тож не диво, що весна й літо встигли перейти в осінь, відколи лягли на папір перші рядки цієї оповіді. Тим часом ми пережили руйнування авіацією наших старовинних міст, що було б кричущим злочином, якби воно сталося не з нашої вини. Та оскільки винні ми, крик повисає в повітрі і, як молитва короля Клавдія[226], «не досягає неба». Та й чудно після всіх страхіть, які ми накликали, чути лементації про загин культури з уст тих, хто вийшов на арену історії провісником і носієм гидотного варварства, нібито покликаного омолодити світ! Не раз лавина смерті гриміла так близько біля моєї келії, що аж дух захоплювало. Страхітливе бомбардування міста Дюрера й Вілібальда Піркгаймера[227] відбулося вже зовсім близько, а коли кара Божа спостигла й Мюнхен, я сидів білий, як стіна, у своєму кабінеті і, здригаючись разом із дверима й вікнами, тремтячою рукою вів далі цей життєпис. Бо моя рука й так тремтить із причин, що стосуються самого предмету, тому вже не має великого значення, чи звичайний її стан іще трохи погіршиться внаслідок зовнішніх жахів, чи ні.

Отже, кажу, ми з певною надією і гордістю, які в нас викликає прояв німецької потуги, пережили початок певного наступу наших військ на російські орди, що обороняють свою негостинну, але, видно, любу їхньому серцю країну, — наступу, що через кілька тижнів обернувся у відступ перед росіянами, а тоді призвів до нескінченних і нестримних територіальних утрат, якщо вже говорити лише про територію. З глибоким збентеженням сприйняли ми звістку про те, що на південно-східному узбережжі Сіцилії висіли американські та канадські війська й захопили Сіракузи, Катанью, Мессіну, Таорміну, і довідались зі страхом і заздрістю водночас, з гострим відчуттям своєї нездатності на таке — ні в доброму, ні в поганому розумінні,— що країна, духовний стан якої ще дозволяє їй зробити тверезі, реальні висновки з низки скандальних поразок і втрат, спекалася свого великого керманича, щоб трохи пізніше погодитись перед світом на те, чого вимагають і від нас, але з чим нам найтяжче погодитись як з утратою свого найсвятішого і найдорожчого: на беззастережну капітуляцію. Так, ми зовсім інший народ, наша глибоко трагічна душа несумісна з тверезою реальністю, і наша любов належить долі, будь-якій, аби лише то була доля, хай навіть загин що запалює небо загравою, як присмерк богів!

Мою працю супроводжує наступ московитів на Україну, нашу майбутню житницю, і еластичний відхід наших військ на лінію Дніпра, — чи, радше, моя праця супроводжує ці події. Кілька днів тому й цей оборонний рубіж, мабуть, виявився неміцним, хоч наш фюрер, примчавши туди гучно звелів припинити відступ, пустив в обіг лайливий вислів «сталінградський психоз» і наказав за всяку ціну тримати оборону на Дніпрі. Ми й платили всяку ціну, та все дарма; куди рине й чи широко розіллється червона хвиля, про яку пишуть газети, хай уже вирішує наша уява, схильна до авантурницьких перебільшень. Двадцять п'ять років тому нам пощастило уникнути цього останньої хвилини, але здається наш дедалі відчутніший трагічно-героїчний настрій уже не дасть нам відступитися від програної справи, поки неймовірне не здійсниться. Хвалити Бога, між моровицею, що насувається зі сходу, й нашими рідними теренами лежать іще широкі простори, і ми можемо поки що змиритися з багатьма болючими втратами на цьому фронті, щоб тим запекліше боронити свій європейський життєвий простір від західних ворогів німецького ладу. Захоплення прекрасної Сіцилії зовсім не доводило, що ворог може опинитися і в самій Італії. На лихо, виявилося, що він таки може там опинитись Минулого тижня в Неаполі спалахнув комуністичний заколот вигідний союзникам, німецьке військо побачило, що далі перебувати там не варто, місто не гідне цього а тому, грунтовно зруйнувавши бібліотеку й заклавши бомбу сповільненої дії на головному поштамті, залишило його. Тим часом ідуть чутки про спроби прорватися на материк через Ла-Манш мостом із кораблів, і рядова людина питає себе, хоч, звичайно, таке питати не дозволено: чи те, що сталося в Італії і, мабуть, станеться на цілому півострові, не може, всупереч загаданій вірі у невразливість материкової Європи, відбутися у Франції чи ще де-небудь?

Так, монсеньйор Запарканнер має рацію: ми пропали. Я хочу сказати: ми програли війну, але це означає більше, ніж програна кампанія, це справді означає, що пропали ми, пропала наша справа і наша душа, наша віра і наша історія. Німеччині кінець, їй настане кінець, насувається нечувана катастрофа — економічна, політична, моральна й духовна, одне слово, всеосяжна: я не зважуюсь бажати цього, бо це розпач, це божевілля. Не зважуюсь бажати цього, бо надто глибокий мій жаль, моє гірке співчуття цьому нещасному народові, і коли я думаю про його повстання зі сплячки й сліпий запал, поривання, прорив, злет і піднесення, про почин, що мав очистити його, про народне відродження десять років тому, про той мало не священний зкстаз, до якого, правда, на ознаку його фальшивості, домішувалося багато безглуздої жорстокості, підлого вбивства, бридкого бажання розтлівати, мучити, принижувати і який — тепер ніхто із втаємничених не сумнівається в цьому — вже ніс у собі війну, всю цю війну, в мене серце стискається в грудях, бо величезний капітал віри, захвату, історичної екзальтації, вкладений тоді в цю справу, змарнувався в цьому безприкладному банкрутстві. Ні, я не зважуюсь бажати катастрофи, а все-таки мав би бажати, і знаю: я бажав її, бажаю тепер і вітатиму її, з ненависті до злочинного нехтування розуму, гріховного бунту проти правди, вульгарно-розгнузданого культу бульварного міфу, недозволеної заміни цінного знеціненим, гидотного зловживання, жалюгідної спекуляції старовинним і справжнім, щирим і чистим, споконвічно німецьким, — усім тим, із чого недоумки і брехуни гнали для нас отруйне пійло. За хміль, яким ми жадібно впивалися протягом довгих років облудного бенкету, а випивши, робили стільки ганебного, треба платити. Чим? Я вже сказав, чим, вимовив це слово у зв'язку зі словом «розпач». Не буду його називати ще раз. Не можна двічі підряд перебороти той жах, з яким я трохи вище, прикро нерівними літерами, написав його.

* * *

Зірочка — також відпочинок для ока й думки читача; не конче завжди вживати римську цифру, що ділить розповідь грунтовніше, та й не міг я цьому екскурсові в сучасність, не пережиту Адріаном, надати характеру окремого розділу. Прояснивши картину своєю улюбленою позначкою, я тепер доповню цей розділ іще деякими відомостями про Адріанові лейпцігські роки, визнаючи, що таким чином розділ здаватиметься нецілісним, зліпленим із різних