Читати книгу - "Країна Мумі-тролів. Книга третя"

рівними рядками маленькі слоїчки та мішечки, вона охоче придумувала нове застосування невикористаним решткам їжі у запіканках та крокетах — ніхто би й не здогадався, з чого ті смаколики. Чепуруля любила куховарити так ощадно, щоб не пропала даремно жодна манна крупинка.

Великий гонг родини Мумі-тролів висів на ґанку. Чепурулі завжди мріялося скликати друзів на обід, ударяючи в дзвінкий латунний гонг. Бом-бам! — лунало би понад Долиною, й усі збігалися б на його заклик з радісними вигуками: «Обід! Обід! А що ти нам нині зготувала? Ми так зголодніли!»

Чепурулі аж сльози набігли на очі. А отой Гемуль усе зіпсував! Вона б і посуд мила залюбки, лиш би її ніхто до цього не змушував. «Домашнім господарством повинна займатися Чепуруля, бо вона жіночого роду…» Ха! Та ще й з Мюмлею!

Чепуруля погасила свічку, щоб не горіла без потреби, й накрилася ковдрою з головою. Скрипнули східці. Знизу, з вітальні, долинуло слабке шамотіння. Десь гримнули двері. «Звідки береться стільки звуків у порожньому будинку?» — подумала Чепуруля і враз згадала, що будинок зовсім не порожній, у ньому поселилася купа люду. Та все ж він чомусь видавався їй порожнім…

Дядько-панько лежав у вітальні на канапі, тицьнувшись носом у гарнесеньку оксамитову подушку, коли почув, як хтось крадеться на кухню. Тихенько дзенькнуло скло. Він сів, нашорошивши у темряві вуха, й подумав: «Ага, вони бенкетують!»

Згодом усе стихло. Дядько-панько прошмигнув босими ногами по холодній підлозі до кухонних дверей. У кухні також було темно, але з-під дверей комори пробивалася смужка світла.

«Ага! — подумав собі Дядько-панько. — Заховалися у коморі!»

Він шарпнув на себе двері й побачив Мюмлю, яка ласувала консервованими огірками. Біля неї на полиці горіли дві свічки.

— О-о, тобі теж захотілося того, що й мені, — сказала вона. — Є огірки і сухарики з корицею. А ще пікулі, але їх не їж, вони надто гострі для шлунку.

Дядько-панько ухопив, не роздумуючи, слоїк з пікулями і заходився їх наминати. Вони йому не смакували, однак слоїка з лап не випустив.

— Твій шлунок не впорається з пікулями, — знову озвалася за якийсь час Мюмля. — Ти вибухнеш і вмить помреш!

— На відпочинку не вмирають! — бадьоро заперечив Дядько-панько. — А що тут в них у каструлі?

— Ялинова глиця. Перш ніж заснути на всю зиму, мумі-тролі набивають животи глицею, — пояснила Мюмля, зазираючи під покришку. — О, а пращур, здається, половину вже ум’яв.

— Що за пращур? — поцікавився Дядько-панько, непомітно досягаючи з Мюмлиного слоїка огірок.

— Отой, що мешкає в кахельній печі, — відповіла Мюмля. — Йому триста років. Тепер він спить.

Дядько-панько промовчав. Він зважував, добре це чи зле, що є хтось на світі старіший за нього. Питання зачепило його за живе, тож Дядько-панько вирішив розбудити пращура, щоб познайомитися з ним.

— Даремна справа будити старого, — стримала його Мюмля. — Пращур прокинеться аж у квітні. А ти з’їв мені півслоїка огірків…

Дядько-панько надув щоки й наморщив носа, запхав до кишень кілька огірків та сухариків, взяв одну свічку й почалапав назад до вітальні. Там він поставив свічку на підлогу біля печі й відчинив дверцята. Усередині було темно. Тоді Дядько-панько присвітив свічкою в отвір печі й знову зазирнув досередини, але не побачив нічого, окрім якогось паперового клоччя та сажі, що натрусилася з комина.

— Ти тут?! — гукнув він. — Прокидайся! Я хочу на тебе подивитися!

Але пращур не озвався. Він спав глибоким зимовим сном із напханим глицею животом.

Дядько-панько витягнув з печі клаптик паперу, що виявився листом. Він сів на підлозі, намагаючись пригадати, куди подів свої окуляри, але надаремно. Тоді Дядько-панько заховав листа в надійне місце, загасив свічку й знову запорпався у свої подушки.

«Цікаво, чи запрошують вони пращура на свої свята? — подумав він з прикрістю. — У кожному разі я мав сьогодні чудовий день. То був цілком мій і нічий інший день!»

Мудрик Лавка лежав у коморі на горищі й читав свою книжку. Невеличке кружало світла від лампи дарувало йому затишок у цьому великому чужому будинку.

«Як ми уже згадували вище, — читав мудрик, — цей дивний вид отримував енергію від електричних зарядів, які регулярно накопичувалися в гірських ущелинах й освітлювали ночі білими та фіолетовими спалахами. Ми можемо уявити собі, як останній із вимираючого виду нумулітів поступово піднімається на морську поверхню, як прагне допастися до безкраїх боліт у мокрих від дощів лісах, де блискавки віддзеркалюються у бульбашках повітря, що виринають з болотяних надр, і як врешті-решт покидає свою рідну стихію».

«Як же йому було самотньо, — думав Лавка. — Він був не схожим на інших, байдужий своїм родичам, і тому пішов від них геть. Цікаво, де він зараз, і чи пощастить мені коли-небудь зустрітися з ним? Може, він покажеться мені, якщо я добре зосереджуся на розповіді…»

— Кінець розділу, — промовив уголос мудрик Лавка й погасив світло.

11

Доки спроквола розвиднювалося, а листопадова ніч переходила в ранок, з моря прийшов туман. Він повз угору схилами й скочувався уділ по інший бік гірських кряжів, по вінця заповнюючи долини. Нюхмумрик налаштувався прокинутись рано, щоб мати кілька годин лише для себе. Ватра давно погасла, але він не мерз. Нюхмумрик володів простим, однак рідкісним мистецтвом зберігати власне тепло: він зібрав його навколо себе і лежав дуже тихо, намагаючись не задрімати.

Туман приніс із собою пронизливу тишу, ніде ані шерехне.

Нюхмумрик прокинувся враз, як прокидаються звірі, бадьорий і виспаний. П’ять тактів забриніли десь зовсім поруч.

«Це добре, — подумав Нюхмумрик. — Вип’ю горнятко чорної кави і їх упіймаю». (Ліпше би він не пив тої кави…)

Ранкова ватра спалахнула й розгорілася. Нюхмумрик наповнив кавник водою з річки, поставив його на вогонь, відступив крок назад і, перечепившись за Гемулеві граблі, гепнувся горілиць. З неймовірним брязкотом покотилася униз берегом його каструля, а з намету виткнув носа Гемуль.

— Привіт! — привітався він.

— Привіт-привіт! — відгукнувся Нюхмумрик.

Гемуль прирачкував до ватри зі спальним мішком на голові. Він змерз, йому хотілося спати, але він твердо вирішив бути веселим та привітним.

— Яке чудове життя на природі! — вигукнув він.

Нюхмумрик пильнував, аби не збігла кава.

— Уявляєш, яке це щастя лежати в справжньому наметі, прислухаючись до розмаїтих нічних звуків! — захоплено торохтів Гемуль. — У тебе немає якихось ліків від кольок у вусі?

— Немає, — буркнув Нюхмумрик. — Тобі каву з цукром чи без?

— З цукром… Чотири шматочки, — попросив Гемуль. Його живіт почав зігріватися, поперек уже не так дошкуляв, як перед тим. Гаряча кава