Читати книгу - "Незвичайні пригоди Марко Поло"

і рушили на «гори мудрості». Як і в інших містах, де вони вже побували, в Канчоу їм теж зустрічалися зруйновані будівлі — сліди татарського завоювання. Однак храм лишився непошкодженим.

На кам'янистій вулиці, що вела до воріт у монастирському мурі, венеціанці зустрічали чоловіків, жінок і дітей. Прив'язавши коней до дерева, вони зайшли крізь ворота на тихе подвір'я. Люди тут ходили несміливо, стримано. Побачивши іноземців, вони почали перешіптуватись, але на обличчях їхніх не було неприязні.

Через двір по кам'яному дну протікав струмок, над яким звисали три мармурові мости. Верболози і вкриті ніжною зеленню дерева робили ще красивішим це сповнене урочистою тишею оточене з усіх боків колонадою подвір'я. Стіни були розмальовані картинами з життя засновника будизму Гаутами Будди. Згідно переказу, цей син короля багато століть тому розповсюдив у Індії своє священне вчення.

Марко й Матео разом з урочистою процесією пройшли крізь другі ворота в парк. На чолі процесії йшов якийсь чоловік і вів чорного барана. На підвищенні, оточений з усіх боків маленькими пагодами, стояв головний храм. Чотири ченці в чорному одязі з побожним виразом на обличчі поволі пройшли до входу. Люди запопадливо давали їм дорогу.

Опинившись у півтемряві храму, Марко з невдоволенням відзначив про себе, що його пройняло якесь почуття урочистого чекання.

Чари подіяли й на Матео. Але водночас у ньому знову прокинувся неспокій. Прихилившись до червоної, полакованої колони, він похмуро дивився на величезного ідола, що лежав посеред храму, спершись головою на руку, а другу руку простигши вздовж тіла.

Мерехтливі відблиски свічок осявали золоті фігури, цівки диму виповняли повітря священними пахощами. Люди падали ниць перед величезною статуєю, схиляли голови до землі і бурмотіли молитви. Марко й Матео теж стали навколішки, щоб не образити чужинських звичаїв.

Здавалось, велетенське обличчя бога глузливо оглядає своїми мертвими очима кожного присутнього в храмі. Матео ще гостріше відчув тривогу. Ашіма лишилася вдома з самими слугами, обидва купці вирушили більш ніж на тиждень у своїх торговельних справах. Матео хотілося встати й побігти до дівчини, однак він боявся порушити урочисту тишу і не міг подолати в собі остраху перед могутнім чужим божеством.

Тимчасом Марко, навіть не підозрюючи, що робиться в душі Матео, спостерігав, як приносили в жертву чорного барана. Четверо дужих служників схопили тварину і, кинувши її на жертовний камінь перед статуєю, забили. Хоч це і викликало в душі Марко відразу, він все ж таки рушив за натовпом на подвір'я. Там ченці здерли з барана шкуру, випотрошили його і розрубали на шматки. М'ясо вкинули в казан, у якому вже кипіла вода.

Коли жертву було принесено, венеціанці, полегшено зітхнувши, вийшли з монастиря. Їх здивувала нестримна веселість людей, котрі ще кілька хвилин тому лежали в поросі перед своїми ідолами.

— Я їх не розумію, — задумливо сказав Марко.

— Їдьте швидше додому!

Марко завагався, але потім скочив у сідло і поїхав услід за Матео в місто.

— Я турбуюся за Ашіму, — сказав Матео.

Марко злякано підняв голову.

— Чому? Адже Ашіма лишилася дома. Що з нею може статися? — здивовано спитав він.

Матео пробурмотів щось незрозуміле.

— Та що ж трапилося?

Матео неохоче розповів про зустріч на базарі.

— У Венеції я б укинув його в воду. Але тут… Ти ж бачив, що вони виробляють. Хтозна, яку силу мають їхні боги…

Велетенська фігура позолоченого бога справила на Матео неабияке враження.

Марко поборов досаду, яку викликала в нього довіра капітана до чужих богів, його підганяла думка, що Ашімі загрожує небезпека.

Решту дороги вершники промчали галопом. Ашіма стояла біля будинку і чекала на них.

— Ти тут, донечко! — одразу ж повеселішавши, вигукнув Матео. І пробурмотів сам до себе: — Ти, Матео, інколи буваєш полохливий, як забобонна жінка!

І, щоб розвіяти останні сумніви, він спитав:

— Ніхто не приходив до тебе?

— А хто до мене мав прийти, месер Матео? — здивувалась Ашіма.

— Все може бути! — сказав Матео, хитрувато посміхаючись. — Ти ж найкраща дівчина, яку тільки можна побачити в Канчоу.

Ашіма засоромилась і, трохи незадоволена, відвернулась од нього.

— Що це ти сьогодні мелеш? — сердито спитав Марко.

— Чуєш, Ашіма? Він не вірить, що ти найкраща дівчина, яку тільки можна здибати в Канчоу… Може, ти бачив кращу? — продовжував жартувати Матео.

Веселість Матео передалася й іншим. Після обіду Матео запросив Марко й Ашіму до себе в кімнату трішки побалакати. Всі посідали навколо палаючої жаровні. Крізь вікна падало бліде вечірнє світло. Меблі в кімнаті були темного кольору. Все це створювало якийсь урочистий, очікувальний настрій.

Ашіма була вдягнена в червону шовкову, сукню, вишиту барвистими фігурками звірів. На її обличчя падали теплі відблиски жаровні. І враз вона здалася Марко якоюсь незвичайною, загадковою, йому захотілося зазирнути в найпотаємніші куточки її уяви.

Так вони сиділи, думаючи кожен про своє, аж доки Марко не порушив мовчанки запитанням.

— Скільки тобі років, Ашіма?

Дівчина провела тоненькою рукою по шовковій тканині. Давно розбито іржаві кайдани. Але на кісточці ноги ще й досі лишився червоний слід від рани. Ледь видимий червоний слід.

— Я не знаю, юний пане…

— Вона не знає, — повторив Матео.

— Не кажи на мене «юний пане», — мовив Марко. — Не кажи так хоча б сьогодні ввечері.

В сутінках танули обриси їхніх постатей. На шибці з'явилась легка тінь. Хтось заглянув у вікно і зразу ж пригнувся вниз.

— Ти ж у нас не служниця.

— Ні, ти не служниця, донечко.

— Ні сьогодні ввечері, ні завтра… ніколи!

За вікном причаївся якийсь чоловік.

Матео згадав мертві, позолочені очі чужого бога.

— Ти повинна все нам розповісти, Ашіма, — сказав він. — Розкажи нам що-небудь про червоні гори.

— Я інколи думаю про Венецію, — мовив Марко. — Там немає червоних гір. Тільки кипариси. І ще каштан. Тепер він саме цвіте посеред двору…

— Може, мені шістнадцять років, — сказала Ашіма. — Мабуть, що так. Багато років тому мати розповідала мені безліч цікавих переказів. Деякі я пам'ятаю й досі.

— Розкажи нам хоч один із них, Ашіма.

Тепер їхні обличчя здавалися якимись світлими плямами. Все інше, окрім вугілля, що жевріло в жаровні, потонуло в мороці. Непомітно настала та година, про яку так мріяла дівчина. Вона остаточно звільнилась від тіней минулого, важкі роки осяяло світло дитячих спогадів.

— Говори ж, донечко, — приглушеним голосом мовив Матео.

Вона сотні разів переказувала сама собі розповідь матері, тому в її пам'яті та розповідь жила до останньої фрази, до останнього слова. Дівчина могла розказувати її, навіть не задумуючись.

І Ашіма почала розповідати.

— Дві тисячі років тому в Індії жив король. В нього