Читати книгу - "Міжконтинентальний вузол"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
4
А вже після цього ЗДРО подзвонив Семові Піму:
— Доведеться зустрітися.
— Я згоден, — відповів той; адреси не називали, домовились заздалегідь.
5
— Ви хотіли, щоб усю справу було вирішено одним махом, — сказав ЗДРО, ввімкнувши приймач. — Я запустив вашу ідею в роботу… Але не можу не розповісти про те, якою вона буде.
— Справа ця дуже рискована, мабуть, не обійдеться без аксесуарів кругової поруки, — посміхнувся Пім. — Гадаєте, якщо станеться біда, я відсахнуся од вас?
— У мене є для цього підстави. Вся моя служба працює на проект «Ліберті», — у нас є цікава ідея: вивезти на Захід агента, який потрапив у біду. Але я не думаю, що вас влаштують його свідчення в конгресі: наші зубри, які стоять за діалог з Кремлем, витягнуть з нього правду. Навіть якщо наш агент говоритиме ті репліки із сценарію, який ми йому підготуємо, особливого довір'я він не викличе… Але все-таки заради того, щоб урятувати його, я посилаю в Європу бригаду…
— Навіщо? — Пім здивувався. — Тим паче, коли його тут розіб'ють і він скомпрометує вас і мене?
— Я посилаю бригаду для того, щоб професіонали управління, — скрипуче відповів ЗДРО, — знали, як ми цінимо своїх агентів і боремося за них… Але його не вивезуть на Захід… Його нейтралізують на місці.
— Уб'ють, чи що? — посміхнувся Пім. — Ви називайте речі своїми іменами, не терплю цих конспіраторських викрутасів…
ЗДРО повторив:
— Його нейтралізують. Але якщо хоч один з тих, хто це робитиме, провалиться, — слід приведе до мене, і я буду змушений піти з ЦРУ.
— Шкода, — сказав Пім. — Ви природжений стратег розвідки.
— І все-таки.
— Вас цікавить ваша подальша доля? Відповідайте, старина, відповідайте, я звик до конкретики.
ЗДРО мовчав, дивився на перенісся Сема Піма й не говорив ні слова.
— Гаразд, — сказав нарешті Сем Пім, — не лякайте, я вже ляканий. Працюйте спокійно, нехай тільки той, хто може мені завадити, не заважає. Поїдете в Майамі, там в фірма, яка давно жде хорошого директора. Згодні?
ЗДРО підвівся, мовчки кивнув Піму і, не зронивши й слова, вийшов.
6
— Ось що, — після довгого, тяжкого роздуму сказав Сергієнко, — негайно дзвоніть, Віталію Всеволодовичу, в Женеву вашому другові… І запросіть його, — звичайно, разом з Кузані, без американця не вийде сенсації бажаного рівня, свій усе-таки є свій, у Західний Берлін… Останній акт гри треба розглядати з обох боків кордону, можливі будь-які варіанти. Нехай Степанов виїде до вас із Західного Берліна на півгодини. Введіть його в курс» справи, в загальних рисах, звичайно…
Славін спохмурнів:
— Степанов мій друг. Я не вмію вірити наполовину, товаришу генерал.
— Я також. Коли він ваш друг, то пощадіть його все-таки. Менше знатиме — легше спатиме… Зараз, розмовляючи з Москвою, він зрозуміє, що пахне смаленим?
Славін посміхнувся:
— Він усе зрозуміє…
— Ви тільки назвіть не один Західний Берлін, а кілька європейських міст, його ж напевне слухають, нехай гадають… А він зрозуміє?
— Зрозуміє, — зітхнув Славін. — Усе буде як слід… Вилітати завтра?
— Ні. Зараз, — відповів Сергієнко, — Група Гречаєва чекає на вас, Кульков теж; генералові Конраду Фуксу в Берлін я вже подзвонив, полетите спеціальним рейсом, везти Кулькова на Аерофлоті, здається мені, дуже ризиковано.
Славін непомітно глянув на годинник; голубі очі-щілинки Сергієнка фіксували кожну дрібницю, зразу ж вбираючи в себе все.
— Якісь невідкладні справи? Не можете зараз вилетіти? Що ж, півгодини у вас є, не більше…
Невідкладні справи, подумав Славін; звичайно, невідкладні справи; Ірина чекає біля загсу вже п'ять хвилин: вона звикла до того, що він завжди запізнюється; чекатиме ще хвилин двадцять — а їхати туди півгодини — й піде; погано, як же це погано, просто гірше бути не може…
І саме в цей час дали Женеву; Степанов, на щастя, був у номері, писав…
… Ірина чекала Славіна сорок хвилин; вона була в білому платті, бігала по комісійних, дурненька; загримів грім, закрайки хмар стали фіалковими — вмить погода змінилася, в Москві тепер це стало звичним; парасольки в неї з собою не було; як кішка під дощем, подумала вона, і ці хемінгуеївські слова здалися їй раптом такими дошкульно-жалюгідними, що вона, не стримавшись, заплакала; в секретаріаті Славіна їй відповіли, що Віталій Всеволодович несподівано вилетів до Ялти, буде через тиждень, пробачте, хто його просить, жінка, не відповівши, обережно повісила трубку; дощ вирішила перечекати в кабіні автомата; таксі з парочками під'їжджали до загсу часто; трохи рідше «чайки» з нареченими; переодягнуся — і в Рязань, до бабусі, швидше б додому, в неї я наплачуся вволю, тільки б зараз не розплакатись: немає нічого гіршого, коли жінки рюмсають на вулицях…
«Спробуй напиши, не знаючи правди!»
— Ну і який же шанс? Яка ймовірність того, що цього «ікса» викрадуть? — спитав Кузані, пильно глянувши на Степанова; обличчя його за цю ніч змарніло, під очима залягли чорні тіні. — Скільки можна поставити, що це здійсниться?
— Не знаю.
— Інформація надійна?
— Той, хто мені її передав, — цілком надійний. А про тих, від кого її одержав мій друг, нічого сказати не можу.
— Давно ти з ним знайомий?
— Давно. Ти, до речі, його теж знаєш.
— Я?!
— Так. Через мене. Це він назвав адресу лікарні, в якій тримали Емму Шанц, дружину Джона Глебба з луїсбурзької резидентури ЦРУ. До речі, тобі пригодилася зустріч з дамою?
— Дуже. Це міняє справу. Я не хочу запитувати, кого представляє
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Міжконтинентальний вузол», після закриття браузера.