Читати книгу - "Євпраксія"

нічого. Вмерло все. І вона вмерла для всього. Не чула, як бурмотів молитву абат Бодо, як роздягала її, вкладаючії в постіль, Вільтруд, не бачила сліз. Чиїх? Своїх чи тої дівчини, яка добровільно давала себе закути в камінь разом із своєю імператрицею?

Знов, як при народженні дитини, потряслися всі вадра землі, розколювалося небо, валилися гори, клекотіли дикі води, тривало це довго — тиждень, місяць, рік. Хіба вона могла знати?.. Коли стала на ноги, здивувалася: мала в собі відчуття призвичаеності до цієї вежі, до ув'язнення, до тісних меж свого світу, не рвалася на волю, сприймала все як даність. Коли ж могла звикнути? І як це могло статися? Чи в час лихоманкового забуття натурчав їй у вуха абат Бодо про покірливість, і вона несвідомо сприйняла його научення? Блаженні убогі духом. Блаженні, хто не жадав. Блаженні, хто не бунтується. Блаженні покірливі духом. Невже вона так легко далася вмовити? Невже так постаріла душею, що вже не жадає волі! Ще ж зовсім недавно жадала волі тільки для себе, тільки собі, не задумуючись, чи є така воля на світі. Абат Бодо бурмотів про те, що людина повинна прагнути душею бога, навіть Куррадо говорив їй лиш про бога, а вона слухала їх і не чула, бо для неї богом були — воля, розкутість, безмежжя жадань і життя. Не терпіла насильства, чужа покорі, далека від обов'язків — тепер мала призвичаїтися до всього враз, і хтось зробив це за неї, уклавши в це ліжко, приспавши душу й мозок.

Байдужість до всього заволоділа Євпраксією. Не слухала намовлянь доброї Вільтруд спуститися з високостей вежі й прогулятися по стіні, куди вечорами долинали пахощі квітів з тих грядочок, що збереглися між голими понурими стінами замку і після того плюндрування в ніч пошуків собаки тепер чиїмись дбайливими руками знов доглянутих, политих, прибраних. Не могла ходити між своєю вежею і тою, де засіли охоронці. Здогадувалася, що Генріх не довірив її охорону італійцям, бо в тих надто багато серця, доброти, розуму. Ні, він посадив там своїх червономордих кнехтів, тупих, упертих, від народження переконаних, що для чоловіка головне — здоров'я, а не розум. Надивилася їх досхочу, більше не хотіла бачити, не хотіла ганьбитися, показувати перед ними свою неволю. Ні! Сидітиме тут довіку і не зворухнеться нікуди.

— Я теж буду з вами, ваша величність, — казала Вільтруд.

— Ти можеш виходити на волю і повинна це робити.

— Але як я полишатиму вас бодай на хвилину? І як смію дихати волею, коли ви позбавлені цього?

— Не повинна каратися своєю вищістю наді мною. Завжди хтось над кимось вищий у чомусь. Сприймай усе належно, як робить це абат Бодо. Адже він вільно ходить туди й сюди, пробує втішати мене в моїй неволі, тоді полишав мене наодинці з неволею, для себе вибираючи свободу. Чи ти помітила в ньому болі й страждання від необхідності цих вимушених змін?

— Він завжди однаковий.

— Будь і ти такою.

— Хіба ж можна спокійно спостерігати, як ви страждаєте, ваша величність!

— Хто сказав тобі, що я страждаю?

— А ця вежа? Така гнітюча, страшна, тісна.

— Жінкам судилося терпіння. Все треба здолати. Коли вежа, то й вежа.

— Я винесла з палацу всі ваші імператорські прикраси, ваша величність. Це поможе вам.

Євпраксія погладила її ясне волосся. Хто б міг сказати, що тут поможе?

Поки лежала в лихоманці, не знала, що діялося внизу, тепер, хоч і відмовлялась бодай трохи розширити свій звужений до краю світ, все ж із вікон свого високого притулку добре бачила весь пагорб Сан-П'єтро, Адідже з римським мостом, пильнованим з того боку темною кам'яною вежею, веронський старий собор на тім боці, церкви, будинки, камінний ліс веж над городом.

Чи Генріх увесь цей час проводив у пишності й забавах, чи довідався, може, про видужання Євпраксії і тепер, знаючи, як невідривне стежитиме вона із своєї в'язниці за життям на свободі, навмисне влаштовував щодня всілякі урочистості, так ніби лиш для того приїхав до Італії й зупинився у Вероні. То затіяно моління в соборі і довгий шлях між собором і замком — тисяча сімсот кроків — заслонено від спеки білими полотняними накриттями, на стінах будинків навішано гірлянди квітів, килими, люд примушено стрічати імператора в час переїзду вітальними вигуками, співанням псалмів, поклонами. То вся Верона вирувала в площадних грищах і карнавалах, Генріх велів відчиняти браму замку і всі двері палацу, розвеселений натовп біг по палацових переходах аж до імператорської ложниці, де, простягнувшись на тканому золотом покритті ложа, лежав Генріх, загорнутий у білі імператорські горностаї, закостенілий від влади, з оголеним мечем в одній руці і з берлом у другій. Сам, один, на широкому ложі, в безмежній своїй державі. А де ж імператриця?

То між нагими понурими стінами замку рубано голови непокірливим, настромлювано на палі, виставлювано на сонці. Кого лякано? Веронців чи ту, що сиділа в кам'яній вежі і в розпачі дивилася на те, що відбувається на землі?

Пишні виїзди на лови, прийом послів, турніри, коні, стяги, лютні, крики. Усе під вежею, мовби навмисне дратували Євпраксію. Може, від нестерпної розпуки не витримає і кинеться з вікна вниз?

Не кидалася. У безодню кидається лише той, хто лякається безодні. А вона тепер не боялася нічого. Коли й навчило її життя чого-небудь, то це — не боятися. Хіба ж боїться чого-небудь трава, або вітер, або квітка? Євпраксію відірвано від землі, від тисняви й захватів люду, її кинуто в порожнечу, де не було опертя, де грають смертними тучі й вітер. Та чи ж відірвано? І чи дратувала б вона марно богів, намагаючись приторкнутися тім'ям до зірок, забувшії про землю?

Звикла до свого нового стану, яинула думкою й відчуттям туди, де зеленіла трава, шуміли ліси, падали роси, текла вода. Там була її сила, там була запорука тривання. Зі своєї безмежної висоти вперто розгадувала мову трави і повертала собі втрачену безпосередність життя, хай навіть досконало-нестерпного, як у неї нині. З вежі світ був видимий виразніше, він виявився набагато ширшим, барвистішим, дні були сповнені сонцем і всемогутністю зелені, яка пробивалася повсюди крізь най-міцніший камінь, зеленосонятний світ не зникав і вночі, лиш набирав інших барв, ставав щільнішим, насиче-нішим, у просторі запановувала таємничість шерехів, шелестів, дихань, поєднань, зачать, народжень, криків, стогонів, зітхань і мовчання. Наставало царювання місячного сяйва, яке все зрівнювало, зупиняло будь-який рух, вганяло в тривожний сон. Тоді крізь кошлатість тіней у різьблено-сріблястому світі долинали до Євпраксії теплі згуки