Читати книгу - "Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі"

З цими словами кухар схопив столик, виніс його на подвір'я і розбив об повітку. Потім пішов у палац і сказав королю:

— Милостивий пане, відклади страту Панька на місяць-другий. А тим часом пошли свого слугу, нехай прослідкує за Паньком і розповість тобі все, що побачить.

— Добре, — відповів король, — подивимося, що буде далі.

Першого дня донесли королю, що Панько бігав подвір'ям, чимось дуже схвильований, збирав біля повітки уламки якогось столика. А коли нічого у нього не вийшло — заплакав. На другий день Панько відремонтував піч, полагодив димохід і зварив собі юшку з зеленої лободи.

На третій день Панько став вирубувати бур'ян, потім роздобув десь лопату, заходився копати грядки і засівати городину. Не полінувався зорати і засіяти поле. І на подвір'ї стало краще. Хазяїн поставив нові ворота і поправив тин. Після жнив з'явився свіжий дах на хаті і повітці. Повернувся пес і весело загавкав біля воріт. А там стали поважно походжати квочка з курчатами.

Коли королю розповіли про це, він дуже зрадів:

— Дарую Паньку життя! Бачу, що він не пропаща людина. А тепер, Миколко, розкажи, як тобі таке вдалося здійснити?

Хлопчик розповів йому про чарівний столик, про той самий столик, на якому ночував король в хаті у Панька. А закінчив своє оповідання Миколка такими словами:

— Я примусив Панька працювати на себе.

— Ти мудріший, як я думав, — заявив король. — Віднині будеш у мене не кухарем, а радником.

Так Миколка став міністром, Панько — поважним хазяїном, а сокиру ката майже всю з'їла іржа.

Розквитався

Жив собі чоловік Омелько, та ходив він до моря на заробітки. Заробив за літо сорок шагів, прийшов додому, посправляв собі і дітям одежу та й каже:

— Ну, за це літо добре попалось. Якби ще на зиму де шагів п'ятнадцять заробить, було б добре. Піду, може, ще де на роботу стану.

Взяв на дорогу шагів п'ятнадцять і пішов. Іде собі та де не зайде в шинок, вип'є чарку, півшага заплатить, а півшага, каже, хай за вами, йтиму назад, то відіп'ю.

От походив, походив, ніхто не найма. Аж зустрічають його попи з їхнього ж села.

— Драстуй, Омелько.

— Драстуйте, батюшки.

— Чого це ти тут ходиш?

— Та шукаю, де б найнятись. Тільки ніхто не наймає, думка вже й додому.

— Сідай з нами, будеш нам коней доглядать.

От де не зайдуть у шинок, по стакану вип'ють — гроші заплатять, а Омелько як іде вже з хати, скине шапочку та:

— Що, хазяїне, квит? (Розрахувався, мовляв).

— Квит, іди з Богом.

Раз так, удруге. От попи і давай допитуватись:

— Як так, ми, кажуть, гроші платим, а ти тільки скинув шапочку — і вже квит?

— А це в мене така шапочка, тільки здійму, уже й квит.

— Продай нам.

— Купіть. Давайте тисячу рублів.

Сторгувались, забрав він гроші, і пішли.

А попи як приїхали, зараз лавки стоять. Піп поїхав товару набирати. Набрав всякої всячини, виходить з крамниці, скинув шапочку та:

— А що, хазяїне, квит?

— Ні, пожалуйте гроші.

Він удруге:

— Що, хазяїне, квит?

— Який чорт квит, давай гроші!

Піп сюди-туди, шатнувсь по знайомих, позичив десь, привіз товар додому та й не хвалиться. От зібравсь диякон — і той тієї ж. Позичив десь там, заплатив за товари, привіз та й не хвалиться. Поїхав ще й дяк. Та тому вже ніде було позичити, і приїхав ні з чим.

— Що ж ви, каже, набрали товару задаром, а мені он що трапилось.

— Е, брате, воно і нам таке. Ходім, кажуть, та вб'ємо його.

А Омелько прочув це, нагострив косу і став під вікном. От поліз піп, а Омелько і зняв йому голову.

— Що, ти скоро? — питають ті двоє. А Омелько ніби то піп:

— Та лізьте швидше, бо самому страшно.

Вони тільки в вікно, а Омелько й познімав їм голови. Познімав, взяв одного на лаві поклав, а тих заховав. Аж ось іде солдат.

— Слухай, служивий, однеси сього попа в прірву, я тобі десять рублів дам.

Солдат того попа на оберемок, потарабанив. Іде мимо часового, а часовий питає:

— Хто йде?

— Чорт.

— Що несе?

— Попа.

— Неси з Богом.

Одніс солдат попа і вкинув у прірву.

— Ну, хазяїне, давай гроші.

— За що? Він онде лежить! — А він уже другого витяг.

— А, ти оп'ять виліз? Ось я тебе! — потарабанив і того. Приходить, аж на лаві вже третій лежить.

— Ах ти сякий-такий! — згріб і третього, поніс під греблю і прив'язав.

— Тепер не втече.

Вертається назад, а вже ранок. А тут піп до церкви йде. Солдат думав, що то той прив'язаний, та до нього:

— Ах ти, патлатий чорт, ти оп'ять утік? Даром я гроші буду получать? — Та за патли, та в воду, а народ врозтіч.

Розум та щастя

Ішли собі десь розум та щастя та й засперечались. Розум каже, що він сильніший, а щастя — що воно. Сперечались вони, сперечались та й розійшлись. Щастя пішло у ліс, а розум пішов та одному хлопчикові і вліз у голову. От віддає батько того хлопчика у шевці. Побув він у шевцях з тиждень — уже всьому й навчився.

— Оддайте, — каже, — тату, ще чому другому вчитись.

Віддав його батько у кравці, він і там чи побув з тиждень, — уже зумів і покроїти, і пошити. Тоді віддав його батько вчитись ще годинники робити. Він і того щось скоро навчився.

От раз той його хазяїн від'їжджає — а він вже на жалуванні служив — та й наказує хлопцеві, щоб він, поки той вернеться, зробив стільки там годинників, а що зостанеться припасу, то, як схоче, то і собі зробить. От він як заходився, живо поробив, ще й собі вигадав, та такий утнув, що у двадцять п'ять років тільки раз і заводиться, та як завів, то і ключик туди усередину заховав і зачинив там.

Приїхав ось хазяїн — усе пороблено, він забрав ті годинники та й повіз десь на ярмарок, і його з собою узяв. Той же хазяїн свої годинники розпродав то панам, то іншим людям, а той хлопець свій продав самому цареві, та як забрав гроші, то й пішов десь аж за границю.

А той годинник, як вийшло йому двадцять п'ять років, зупинився і не б'є.

Зараз послали за майстром, так ніхто ради йому не дасть. Кинулися до того хлопця, а про нього чутка вже скрізь пішла. Він як приїхав, того ключика зараз знайшов і