Читати книгу - "Пригоди Гекльберрі Фінна"

він по дорозі в Лафацет — це десь миль за сорок убік.

— Добре, — кажу, — я за три дні туди дійду. Сьогодні вдень туди вирушу.

— Ні, не вдень, а шуруй уже, та дивись, не гай часу і не ляпай язиком по дорозі! Тримай його за зубами і крокуй хутенько, тоді від нас тобі на горіхи не перепаде, дійшло?

Саме цього наказу я і домагався, тільки цього мені й треба було. Мені потрібно було розв’язати собі руки, аби взятися до справи.

— Ну що ж, тоді рушай, — сказав герцог, — і можеш говорити містеру Фостеру все, що тобі в голову забреде. Може, він тобі й повірить, що Джим твій негр, — різні ідіоти бувають, навіть такі, котрі документів не вимагають, трапляються. Принаймні мені доводилось чути, що тут, на Півдні, таке буває. А як почнеш розповідати про фальшиве оголошення та про винагороду, то поясни йому детально, нащо це тобі знадобилося, — може, він і поведеться. Тепер забирайся і кажи йому все, що захочеш, але по дорозі припни язика, доки до місця не дістанешся!

Я й пішов, прямуючи вбік від ріки, і жодного разу не озирнувся; бо відчував, що герцог за мною стежить, і не сумнівався, що незабаром це йому набридне. В цьому напрямку я пройшов цілу милю, жодного разу не зупинившись; тоді зробив коло лісом і повернуся до садиби Фелпса. Я вирішив узятися до справи одразу, без жодних зволікань, бо треба було, щоб Джим не пробалакався, доки ці молодці не здиміють чимдалі. Інакше можна проблем собі нажити з цією братією. Я на них добре надивився і більше не хотів мати з ними жодних справ.

Розділ XXXII

Коли я дістався до садиби, навколо було тихо, як у неділю, спекотно і сонячно; всі пішли працювати в поле; в повітрі чулося ледь чутне дзижчання жуків і мух, від якого ставало так тоскно, наче все навколо вимерло. А якщо ще й вітерець легенько повіє та ворухне листя, то взагалі душа в п’яти втікає: вчувається, що це перешіптуються привиди, душі тих, хто давним-давно помер, і завжди здається, ніби це вони про тебе говорять. Від усього цього самому хочеться померти. Думаєш: хоч би все це швидше скінчилось!

Бавовняна плантація Фелпса була однією з тих маленьких, занедбаних плантацій, які схожі одна на одну, наче рідні сестри. Двір акри на два, огороджений жердинами; а для того, щоб перелазити через паркан і щоб жінкам легше було сідати на коня, до нього сходинками приставлено обрубки колод, схожі на бочечки різної висоти. Де-не-де у дворі росте пожухла травичка, але більше голих, вичовганих залисин, схожих на старий капелюх із витертим ворсом. Для білих великий будинок на дві половини, із обтесаних колод, щілини замащені глиною чи вапном, а потім стіни побілені — тільки видно, що дуже давно; кухня з неотесаних колод з’єднана з будинком довгим та широким навісом; позаду кухні — дерев’яна коптильня; з другого боку коптильні вишикувались у ряд три низенькі негритянські хижки. Одна маленька халупка стоїть окремо з одного боку двору, біля самого паркана, а з другого боку — різні служби; біля халупки купа попелу і великий котел для варіння мила; біля дверей кухні лавочка, на якій стоїть відро води і фляга з гарбуза; тут же поряд спить на осонні собака, далі — ще собаки. В кутку двора три розлогих тінистих дерева, кущі смородини та аґрусу біля паркана; за парканом город і баштан; а далі плантації бавовни, а за плантаціями — ліс.

Я обійшов довкола і переліз по обрубках у двір з іншого боку, біля купи попелу. Пройшовши кілька кроків, я почув жалібне гудіння прядки, воно то стало голоснішим, то зовсім завмирало; і тут мені вже без жартів захотілося померти, бо це був найтоскніший звук із усіх, які є на світі.

Я пішов далі, навмання, вирішив нічого не вигадувати, а покластись на Бога — може, якраз із його допомогою скажу щось, коли треба буде. Скільки разів я помічав, що Бог мені завжди допомагав сказати те, що треба, якщо я йому сам не заважав!

Щойно я дійшов до середини двору, бачу — спочатку один собака піднімається мені назустріч, тоді другий, а я, звісно, зупинився і дивлюся на них, не рушаю з місця. Ну й гавкіт вони підняли! Не минуло і чверті хвилини, як опинився ніби в центрі колеса, а собаки оточили мене, як спиці. Десь зо п’ятнадцять псів зійшлися навколо мене, підняли морди і взяли у щільне кільце. А там ще й інші підбігли; дивлюсь — перестрибують через паркан, вибігають із-за рогу з гавкотом та виттям, лізуть звідусіль.

Із кухні вискочила негритянка з качалкою в руці й закричала: «Пішов геть, Тигр, ану дзусь, Мушко! Марш звідси, я кому сказала!» — і вперіщила качалкою спершу одного, потім другого. Обидва собаки з виском втекли, за ними розбрелися і решта. А за якусь мить половина собак знову як тут і була: зібралися навколо мене, виляють хвостами і заграють зі мною. Собака ніколи зла не пам’ятає і не ображається.

А за негритянкою вискочили троє негренят — дівчинка і двоє хлопчиків — у одних лише полотняних сорочечках; вони чіплялися за материну спідницю і сором’язливо позирали на мене з-за її спини, як це зазвичай роблять дітлахи. А з великого будинку, бачу, біжить біла жінка років сорока п’яти чи п’ятдесяти, з непокритою головою та веретеном у руках; за нею вибігли її білі малюки, а поводилися вони точнісінько як негренята. Вона аж засяяла від радості й каже:

— То це ти нарешті! Невже приїхав?

Я й подумати не встиг, як у мене вилетіло:

— Так, мем.

Вона схопила мене за плечі, міцно обняла, а потім узяла за обидві руки і давай їх тиснути, а в самої сльози покотилися — так і стікають двома струмочками по щоках; вона все не випускає мене, стискає руки, а сама знай примовляє:

— А ти, виявляється, не так схожий на матір, як я думала… Та про що це я, Господи! Хіба не все одно! Яка ж я рада, що ти приїхав! Ну просто, здається, так і з’їла б… Діти, це ваш двоюрідний брат Том! Підійдіть і привітайтеся з ним.

Але діти опустили голови, позапихали пальці до рота і заховалися за маминою спиною. А вона клопоталася далі:

— Лізо, хутчіше, подавай йому гарячий сніданок!.. Чи, може, ти вже поснідав на пароплаві?