Читати книгу - "Пригоди Гекльберрі Фінна"

class="p1">Я сказав, що поснідав. Тоді вона побігла в будинок, тягнучи мене за руку, і дітлашня теж помчала за нами. В будинку вона посадила мене на стілець із продавленим сидінням, а сама всілася переді мною на низенький ослінчик, узяла мене за обидві руки і каже:

— Ну, ось, тепер я можу на тебе надивитися! Господи ти мій Боже, скільки років я про це мріяла, і ось нарешті ти тут! Ми тебе вже два дні чекаємо, навіть більше… Чому ти так запізнився? Пароплав сів на мілину, чи що?

— Так, мем, він…

— Не говори мені «мем», називай мене тітонькою Саллі… Де ж це він сів на мілину?

Я не знав, що відповісти: адже невідомо, звідки мав іти пароплав — згори чи знизу. Але я завжди більше покладаюсь на інтуїцію, а тут вона підказала мені, що пароплав ішов знизу — від Орлеана. Хоча мені це не дуже допомогло: я ж не знав, як там, на пониззі, називаються відмілини і як могла називатися та, на яку ми сіли… Раптом мені сяйнула чудова думка, і я випалив:

— Це не через мілину, ми там зовсім ненадовго затримались. У нас вибухнула голівка циліндра.

— Господи помилуй! Хтось постраждав?

— Ні, мем. Убило негра.

— Ну, це вам пощастило, а буває, що й поранить когось. Позаминулого року, на Різдво, твій дядько Сайлас їхав із Нового Орлеана на «Лаллі Рук», а пароплав був старий, голівка циліндра вибухнула, і одного чоловіка покалічило. Здається, він потім помер. Баптист один. Твій дядечко Сайлас знав одну сім’ю в Батон-Руж, то вони знайомі з рідними того старого. А, тепер пригадую: він таки справді помер. Почалася гангрена, і ногу ампутували. Але це не допомогло. Так, правильно, це була гангрена — саме вона. Він весь посинів і помер — сподіваючись на потойбічне життя та воскресіння із мертвих. Кажуть, дивитися на нього було страшно… А твій дядько кожного дня їздив у місто тебе зустрічати. І сьогодні знову поїхав, ще й години не минуло; ось-ось має повернутися. Ти мав би зустрітися з ним по дорозі… Ні, не зустрів? Такий поважний, із…

— Ні, я нікого не бачив, тітонько Саллі. Пароплав прийшов рано, ще на світанку; я лишив речі на пристані, а сам пішов подивитися місто і ще трішки погуляв, щоб час згаяти і прийти до вас не дуже рано, того йшов я не по дорозі.

— А кому ж ти речі здав?

— Нікому.

— Ти що, хлопче, тож їх украдуть!

— Ні, я їх добре заховав, не вкрадуть, — відповідаю я.

— То як же це ти поснідав так рано на пароплаві? Ну, думаю, і так все висить на волосинці, як би тут не проколотися, тож кажу:

— Капітан побачив мене на палубі й сказав, що мені треба попоїсти до того, як я зійду на берег; він повів мене до салону й всадовив за свій стіл, так що я наївся від пуза.

Насправді я почувався дуже не в своїй тарілці, того навіть не слухав її до пуття. Весь час я намагався придумати, як би це мені вивідати, хто ж я такий, у малюків, які крутилися біля мами. Але жодної змоги: місіс Фелпс торохкотіла без угаву. Раптом у мене аж мурашки по шкірі побігли, бо вона сказала:

— Та чого ж це я все балакаю та балакаю, а ти ще мені й словечка не сказав про сестру та всіх решту. Тепер давай я помовчу, а ти розповідай. Мені все цікаво: як вони поживають, що роблять і що веліли мені передати, ну, словом, усе, що тільки пригадаєш.

Бачу я: тут мені вже не викрутитися! До цього часу Бог якимось дивом мені допомагав, але тепер я сів на мілину так, що вже не знятися з неї. Зрозумів я, що нічого навіть пробувати відбрехатися, просто хоч бери та виходь із гри. Думаю: мабуть, так і варто зробити — розказати всю правду. Я вже зважився і навіть відкрив рота, але місіс Фелпс схопила мене, заштовхнула за спинку ліжка і каже:

— Ось він їде! Нахили голову нижче, ось так — тепер добре. Сиди і не пискни, що ти тут. Я з ним пожартую… Діти, ви теж мовчіть.

Ну я й попав! Але хіба можна було зробити щось інше, крім як сумирно сидіти й чекати, доки гряне грім?

Я тільки мигцем побачив старого, коли він зайшов до кімнати, а тоді з-за ліжка його не було видно. Місіс Фелпс кинулася до нього й запитує:

— Ну, приїхав?

— Ні, — відповідає чоловік.

— Господи помилуй! — каже вона. — Що ж із ним могло статися?

— Навіть не уявляю, — каже старий. — Якщо чесно, я і сам дуже хвилююсь.

— Ти хвилюєшся! Та я тут просто божеволію! Він, мабуть, приїхав, але ти його проґавив по дорозі. Здається мені, що так воно й було.

— Та ти що, Саллі, я не міг його не побачити, сама знаєш.

— О Боже, Боже, що ж тепер сестра скаже! Він, певно, приїхав! А ти з ним, певно, розминувся. Він…

— Не засмучуй мене, бо я й так місця собі не знаходжу. Не знаю навіть, що думати. Просто голова обертом іде. Я вже й боюсь. І сподіватися не варто, що приїхав, бо проґавити я його ніяк не міг. Саллі, це жахливо, просто жахливо: певно, щось сталося із пароплавом.

— Ой, Сайласе! Поглянь-но туди, на дорогу: мені здається чи там хтось їде?

Він кинувся до вікна, а місіс Фелпс тільки того й чекала. Вона хутко нахилилась до спинки ліжка, підштовхнула мене, і я вибрався звідти; коли старий відвернувся від вікна, вона встигнула випростатись і стояла, просто сяючи усмішкою, дуже задоволена; а я сумирненько стояв поряд із нею, весь у холодному поту. Чоловік вирячився на мене й питає:

— А це ще хто такий?

— А як ти думаєш?

— Звідки мені знати! То хто?

— Том Сойєр — ось хто!

Їй-Богу, я ледь крізь землю не провалився! Але особливо розбиратися зі своїми відчуттями не було коли; старий схопив мене за руку і давай її тиснути, а його дружина в цей час крутилася навколо нас, і плакала, і сміялася; тоді обоє вони засипали мене питаннями про Сіда, і про Мері, і про всіх-всіх родичів.

І хоча вони дуже раділи, але все-таки порівняно з моєю радістю це були просто дрібнички: я немовби заново на світ народився — так приємно мені було дізнатися, хто я такий. Вони мене цілих дві години все розпитували, я