Читати книгу - "Шмагія"

я, мов струмок тече,

Джимблі-хей, джимблі-хо,

За люб’язним паничем,

Хабл-бабл-хо!

За такого хлопчика

Хоч каблучку з пальчика,

Хоч кнура-свинячика –

Віддам, бо втече!

Ой, біжу, не бачу ям,

Джимблі-хей, джимблі-хо,

За гарнесеньким хлоп’ям,

Хабл-бабл-хо!

За стрункого юнака

Хай кленуть біля ставка,

Хай сваритися матінка –

Не зачую я!

Ой, кочуся я яйцем

Джимблі-хей, джимблі-хо,

Та за півнем з гребінцем,

Хабл-бабл-хо!

За милого кочетка

Хоч начинку з пиріжка,

Хоч корову без ріжка –

За те любе личко!

Що ж, заради панича,

Джимблі-хей, джимблі-хо,

Аж спідницю до плеча?

Хабл-бабл-хо!

Панно, капосні діла –

На словах все віддала,

А насправді не дала!

Підманула-підвела?

Чому ж капосні діла,

Якщо в церкву привела?

Тут і піп, і шлюбний лад –

Церква аж гула!

Все, баладі нашій край –

Нежонатих Бог скарай!

CAPUT XIII

«Чаклун сказав собі: „Он як!“, і вдерся, мов в горіх хробак, сховавшись від людей…»

Сьогодні площа нагадувала цибулину.

Добрячу, щільну голівку цибулі в золотій лушпайці.

А сам Мускулюс нагадував божевільного кліща, який намірився крізь дюжину найгіркіших шарів дістатися до осердя, – знаючи, що, швидше за все, знайде там, у нутрі, саму гіркоту. Або, якщо бажаєте, ситуація нагадувала світанковий сон: повзи, слимаче, ярусами пекла, нижче й нижче, туди, де зяє безодня…

Чаклун якнайсуворіше заборонив собі високий штиль. Годі. Так недовго з малефіка стати трубадуром і скінчити дні в притулку для натхненних.

Уп’яте за час свого перебування в Ятриці він ішов через площу Піднесення до цирку. Краями площі, від скверу до вуличок з тильного боку шапіто, кишів люд. Немов ціле місто знехтувало турботи й справи та зранку вийшло на гуляння. Пралі, адвокати, стряпчі, різники, золотарі, пекарки… У очах рябіло від яскравих убрань. Мабуть, не одна скриня піддалася розгарбуванню: ятричани повитягли зі скринь одяг, густо пересипаний товченою лавандою. Тьху ти, капость! Мускулюс побажав усій лаванді світу провалитися крізь землю, а городянам – труїти міль пижмою, листям герані чи перцевою стружкою. Тим більше, що зараза-лаванда лише відлякує дорослу міль-метелика, а вбити гусінь не в змозі. Ну чого ви причепурилися, любі? Чому не на роботі?! Тпрусь по крамницях, пекарнях, у ратушу!

Над купкою студіозусів розвівався штандарт із каліграфічним написом:

«Мускулюсе, врятуй Зізі!»

Чаклун охнув і затримав крок. І даремно: відразу в очі кинулися ще два прапори, прикрашені гаптуванням. Багряні, жирні буквиці на лазуровому полі. «Зізіфельдо, ми з тобою! Майстер Андреа гряде!» Малефік насунув капелюха на чоло, втяг шию та підняв комір куртки і прискорив крок.

– Доброго дня, пане чаклун! – сказав йому незнайомий дворянин, кланяючись. – Агов, чернь, розступіться! Поважайте чуже інкогніто, ріпоїди!

За спиною в чаклуна голосно обговорювали його звитягу. Схоже, якийсь образ Мускулюса, рятівника й захисника, встиг відділитися від матеріального носія, почав жити власним життям. Реальна людина Андреа кепсько узгоджувався з героєм дня, Мускулюсом Незрівнянним. Нічна сутичка біля фургончика заволоділа умами городян. Інцидент устиг обрости подробицями, як днище бригантини – черепашками. Зграї демонів атакували самотнього малефіка (Фортунат, негідник, із пліток вислизнув!), намагаючись добратися до безневинної циркачки. Самотній малефік був чудовий у бою. Демони корчилися, скреготіли зубами й падали. Зізіфельда Трабунець урятувалася благоволінням Вічного Мандрівця й майстерністю столичного чарівника. Але день прийдешній готував ліліпутці нові лиха. Інфернали затаїлися, вичікуючи. Ятричани клялися не допустити до бідолашної ворога – хоча б тому, що циркачі навідріз відмовилися давати виставу, поки улюблениця в небезпеці.

Для цього люд і вийшов на площу: рятувати й стояти стіною.

Остаточно врятує, певна річ, герой дня Мускулюс Сліпучий, але й народ не мовчатиме. І не сподівайтеся.

Усе це було б кумедно, якби не дратувало. Згадалися слова Просперо Кольрауна – в одну з рідкісних хвилин відвертості вчитель сказав: «Ми живемо в дуже кумедному світі, братику! Пупа порвати можна…» Щоправда, бойовий маг відразу уточнив: «Це якщо дивитися збоку. Якщо дивишся зсередини, надірваний пуп не викликає особливого сміху». Зараз чаклун знав, що відповісти Просперо. Хоч і безглуздо відповідати магові трону словами простака-китовраса Грині: «Смішні завжди допомагають одне одному».

Відчуваючи, як роздратування крижинкою тане у киплячому окропі цієї правди, Мускулюс проник за лушпайку першого шару. Чи точніше було б сказати: першого кола?

Далі стояли кінні пращники в пішому порядку. Шаблі при боці, пращі напоготові, сумки з ядрами відтягують пояси. Оточення плетеним ременем оперізувало намет шапіто. Чаклун трохи напружився, бо впізнав у найближчих солдатах недавніх ворогів, які штурмували дім Швелерів. Але кроку не сповільнив. І мав рацію: молодцюватий корнет віддано їв його очами, двоє зауряд-офіцерів розступилися, пропускаючи малефіка до цирку. Від намету до Андреа вже поспішав бравий полковник. Шрам на обличчі командира ескадрону багрянів від ретельності, нагадуючи буквиці на прапорах.

– Приношу вибачення, – вояк говорив стисло. – Мої орли погарячкували. Бажаємо спокутувати. До останньої краплі.

І додав похмуро:

– Ворог не пройде. А ви, пане чаклун, проходьте… Обережно, тут вибій…

У безпосередній близькості від шапіто патрулював місцевий ландвер. Із собаками. Кудлаті пси нагадували мотки пряжі на веретені Хйорської велетки. До чаклуна собаки поставилися дружелюбно. Здавалося, їм заздалегідь пояснили, хто має право безперешкодного доступу, й дали понюхати дещо з речей малефіка. Якщо повернемося, доведеться буде перевірити: чи нічого не пропало…

– Ба! А ми вас чекаємо-чекаємо…

Капрал Фюрке, знайомий по «Справі про півня відпущення», був тверезий і суворий. Коли побачив гостя, зник на хвилинку й повернувся з ланд-майором Намюром. Старомодний палаш у потертих піхвах ляскав Ернеста по стегну. Відчувалося, що начальник ландверу володіє зброєю у відповідному стилі: старомодно, діловито й докладно.

– Радий вас бачити, майстре Андреа! Ходімо, я проведу…

За хвилину від фургона Зізі – від серця цибулини! – малефіка відгороджував лише останній шар м’якушки. Чаклун з подивом дивився на фіглярів «Цирку Виродків», які оточили табір. Мабуть, із усіх захисників озброєні реквізитом циркачі мали найменш кумедний вигляд. Зовсім не смішні гноми-жонглери з кільцями, заточеними по ребру, в довгих, мавпячих руках. Зовсім не смішний коротун-велетень із коромислом напереваги. Коромисло жахало розмірами. Абсолютно не смішні тролі-еквілібристи з важкелецькими мідними тарелями. Містечко циркачів зараз нагадувало оборонні укріплення переселенців, захоплених на марші. Візки й кибитки тісно зсунуті по колу: стіна на колесах. Спробуй прорвися…

Найменш смішним був китоврас Гриня. Блідий від хвилювання, беззбройний і тому ще більш грізний, він гарцював біля фургончика подруги. Наївний гігант забачив чаклуна й розплакався від радості.

– Нарешті! Зізі, він прийшов! Я казав тобі, а ти не вірила…

Відкинулося брезентове укриття. Після нічного замаху й ранкового «Рятівного бедламу» Мускулюс очікував побачити, як ліліпутка тремтить від ляку, – й