Читати книгу - "Шмагія"

помилився. Зізі була звичайна. Ніби готувалася до репетиції, щоденної, обридливої, котра вже набила оскому. Хіба що гостріше відчувалося: це не дитина. Маленька жінка, добре бита життям. Овал Небес, дурнуватий пафос зараз міг лише перешкодити! Малефік знав, що він і пафос – речі несумісні.

На жаль, зранку Зізіфельда надягла жовту сукню в шлярках.

Це відволікало, скалкою мучило пам’ять.

– Хочу подякувати вам, пане, – ліліпутка зіскочила на землю. – Вчорашнім порятунком я зобов’язана виключно вам.

Китоврас, виказуючи невластиву йому делікатність, по-скакав подалі.

– Не тільки, – ледь вони лишилися наодинці, сухо відповів Мускулюс. – Роль вашого покірного слуги швидше нагадувала роль гончого пса. Вчепитися й затримати до приходу хазяїна.

– Ви надто скромні, пане. Це до вашої честі.

– Ні. Я чесний без скромності. І потім, я – шкідник, рятувати не мій профіль. Голубонько, вас у першу чергу рятував маг вищої кваліфікації, досвідчений мисливець на демонів. Можете пишатися. Ім’я мага дозвольте зберегти в таємниці. Ваш рятівник аж ніяк не жадає популярності…

– Гаразд. Я не цікава. Крім того, ви зараз відповіли на одне з запитань. Виходить, це був демон?

– Так.

– Бідолашній циркачці дійсно є чим пишатися. Хтось викликав демона для замаху на мене, маг вищої кваліфікації став на захист…

Ліліпутка посміхалася. Ясно й відкрито. Так іноді по-сміхаються смертники, виходячи з темниці на свіже повітря. Сонечко, синє небо, пташки співають, а до ешафота цілих сто кроків. Життя триває, добродії!

– Я передумав. Давайте не будемо пишатися, люба. Давайте будемо рятуватися. Тим більше, що ви помиляєтеся. Демона викликали зовсім із іншою метою, у мага були важливіші завдання, аніж захист «бідолашної циркачки»…

– Я розумію. Давайте рятуватися.

Малефік широким жестом обвів площу:

– Скажіть, Зізі, ви дійсно думаєте, що ці люди в змозі захистити вас?

– Ні.

– А я?

– Не знаю. Навряд чи.

– Ми однаково розуміємо ситуацію. Це добре. Ви готові робити те, що я накажу? Не запитуючи, не роздумуючи? Сліпо підкоряючись?!

Зізі легко підстрибнула, сіла на борт фургончика. Зараз вона дивилася на чаклуна згори вниз. Зовсім трішки згори вниз.

– А ви скажіть: «Alles», – раптово попросила акробатка. – І я відповім: «Так».

Мускулюс запитливо примружився. Жіноча примха? Шкода. Для виконання задуманого йому була потрібно згода, але не жах чи примха. Загальноміська оборона маленької «гутаперчинки», як не дивно, разом із глузуванням викликала повагу. З майданної фортифікації користі не буде. Буде кривдно, якщо через примхи Зізі взагалі все провалиться.

– Нічогісінько ви не зрозуміли, пане.

Циркачка обсмикнула пелену. Склала ручки на колінах: слухняна дівчинка під час матусиних настанов. У очах танцювали бісенята, загрожуючи підчепити співрозмовника на вила. Андреа запідозрив був прелюдію до істерики, але помилився. Він взагалі погано знав жінок, хоч великих, хоч маленьких.

– На жаль, ви не народилися «в ошурках». Знаєте, Дядечко Страйд, наш шпрехшталмейстер, зробив з мене акробатку. Зі зламаної, – знайоме слово боляче різонуло слух, – із безглуздої ляльки змайстрував Зізіфельду Трабунець, зірку манежу. Він дуже недобра людина, Дядечко Страйд. Добрі люди ніколи не роблять акробаток із ліліпуток. Добрим людям бракує чарівного слова. Це слово: «Alles». Коли мені було страшно чи боляче, коли я кричала: «Не можу!», дядечко брав батога й казав: «Alles!» Згодом я звикла. Пане чаклун, я прошу вас, я благаю: скажіть чарівне слово! І Зізі робитиме все, що ви накажете!

Нудний і нещадний Мускулюс похитав головою:

– Ні. Я не казатиму чарівного слова. Я знаю багато чарівних слів, але цього не вимовлю. Ви, люба, підете із мною самі, своєї волею – або своєю волею залишитеся тут. І нехай вас рятує ваш чудовий шпрехшталмейстер. Даю хвилину на ухвалу рішення.

Він відвернувся. Осінь пливла над Ятрицею. Незабаром полетить павутиння. На острові Гаджамад вірять, що грішник, який втрапив по смерті до Квашеного Льоху, може вирватися до неба – якщо зуміє вхопитися за таку павутинку. Ага, хапайся, друже. Лети сизим голубом. Сухар ти, малефіку.

І думки твої, немов крихти в ліжку. Зрештою, чому б і ні? Коли кумедні люди кумедно намагаються захистити чужу циркачку від невідомої небезпеки, й тільки в цибулиному серці панує гірка правда…

Так.

Пафосе, геть.

– Я йду з вами, пане. Ви хотіли вести мене звідси? Я готова. Як ви збираєтеся проминути кордони? Я вдячна людям за їхню турботу, але думаю… Нас просто так не випустять. Спектакль повинен тривати.

– Дякую, Зізі, – малефік, проігнорував запитання. – За ці дні я переконався, що шмаги, не хочу вас образити – дуже вперті добродії. З ними легко мати справу. Хоча… Якби я сказав про свої висновки в столиці, мене прийняли б за божевільного.

– Я більше не шмага, пане. Ось уже п’ять років.

Ліліпутка насупилася й додала з неприємною хрипотою в голосі:

– Я обміняла талант на життя Грині. Й нітрохи не жалкую.

Слово «талант» чаклун залишив на сумлінні Зізі. «Нітрохи не жалкую» – теж. Жалкує. Ще й як. По обличчю видно. Але «обміняла на життя»? Обміняти щось, що має цінність, порівнянну з вухами мертвого віслюка, на життя безглуздого китовраса?!

– Бачу, ви знову не розумієте. Гаразд, я розповім. У нас є п’ять хвилин?

Так, вона вклалася в п’ять хвилин. П’ять років – у п’ять хвилин.

Рівна ціна.

* * *

У ті дні, коли мисливець на демонів Фортунат Цвях готував замах на Едварда II, «Цирк Виродків» гастролював у Таджалі. І, зазначимо, з великим успіхом. Днями син таджальського правителя, молодий Акша-бій, підніс красуні Лейлі «шиш сипитир» – подарунок, що дає дозвіл торкатися волосся коханої. У тамтешніх краях це означало заручини й супроводилося щедрим дастарханом, бешбармаком і козолупством. Циркачі нагодилися вчасно: таджальці ревли від захвату, не скупилися на винагороду.

Одне лихо: Григорій Інноліур, істота незламного здоров’я, занедужав.

Приховуючи біль у голові та спині, він рвався виступати, та лихоманка валила бідолаху з копит. Місцями на тілі утворилися ранки: схожі на кратери з сальним дном, у віночках із бридких вузликів. Лихоманка посилювалася. Гриня надривно кашляв; у мокротинні була кров.

Уніформіст Рустам Кліщ оглянув китовраса та наодинці поділився з власником цирку та Дядечком Страйдом жахливою підозрою. Хвороба надзвичайно нагадувала сап у ранній стадії. Страшний сон конярів, бич таджальських степів, сап косив коней табунами. Для людини він також був небезпечний, хоча й меншою мірою. Що тоді казати про китовраса, який наполовину кінь, наполовину – людина?! Дядечко Страйд запропонував негайно їхати. Втікати, якщо бажаєте. Власник скріпився серцем і погодився, прощаючись із наміченим виторгом. Тоді Рустам, тугрієць по батькові, сказав: ха! Дуже сумно він сказав: ха! Ви погано знаєте вершників Таджала, добродії мої.