Читати книгу - "Затемнення"

все марно. Цього разу він помітив мої спроби відштовхнути його, але вони лише його розохотили. Його губи силоміць розтулили мої, і я відчула його тепле дихання в своєму роті.

Покладаючись на інстинкт, я опустила руки і припинила чинити опір. Я розплющила очі та не боролася, навіть не відчувала нічого… лише чекала, коли він зупиниться.

І це спрацювало. Здавалось, що його злість випарувалася, він зробив крок назад, щоб подивитися на мене. Потім знову м’яко притиснув свої губи до моїх, один раз, двічі, тричі… Я уявила, що я статуя, і чекала.

Нарешті він відпустив моє обличчя і відхилився.

— Ти закінчив? — спитала я байдужим голосом.

— Так, — він зітхнув і всміхнувся, заплющивши очі.

Я відвела руку назад і що було сили зацідила йому кулаком у щелепу.

Почувся хрускіт.

— Ай! Ай! — зойкнула я, шалено стрибаючи від болю і притискаючи руку до грудей. Вона була зламана, я відчувала це.

Джейкоб уражено дивився на мене.

— З тобою все гаразд?

— Ні, чорт забирай! Ти зламав мені руку!

— Белло, ти сама зламала собі руку! А тепер припини танцювати і дай мені на неї подивитись.

— Не торкайся мене! Я іду додому, зараз-таки!

— Я заберу авто, — сказав Джейкоб спокійно. Він навіть не потер щелепу, як це роблять у фільмах. Як зворушливо.

— Ні, дякую, — прошипіла я. — Ліпше прогуляюся, — і я повернула в напрямку дороги. До кордону було всього кілька миль. Тільки-но я перетну його, Аліса мене побачить. Вона відправить когось мене забрати.

— Дозволь мені лише відвезти тебе додому, — наполягав Джейкоб. Неймовірно: йому вистачило нахабності обійняти мене за талію. Я сіпнулась від нього.

— Чудово, — прогарчала я. — Вези! Не можу дочекатись, щоб побачити, що Едвард із тобою зробить. Сподіваюсь, він зламає тобі шию. Ти — нахабний, бридкий, дурний пес!

Джейкоб закотив очі. Він провів мене до пасажирського сидіння і допоміг залізти в машину. А сам насвистуючи всівся на місце водія.

— Тобі зовсім не було боляче? — спитала я роздратовано і несамовито.

— Ти що, жартуєш? Якби ти не почала верещати, я б і не зрозумів, що ти намагаєшся мене вдарити. Я, звісно, не кам’яний, але і не такий уже й чутливий.

— Я ненавиджу тебе, Джейкобе Блек.

— Це добре. Ненависть — це пристрасне почуття.

— Я влаштую тобі пристрасть, — бубоніла я собі під ніс, — вбивство — злочин, скоєний пристрастю.

— Та облиш ти, — сказав він весело; здавалось, він знову почне насвистувати. — Цілуватися зі мною мало бути приємніше, ніж із каменем.

— Навіть віддалено не схоже, — відповіла я холодно.

Він стиснув губи.

— Ти просто так кажеш. Але я знаю, що це не так.

Кілька секунд він міркував, але потім підбадьорився і промовив:

— Просто ти скаженієш. Я маю небагато досвіду у цих справах, але мені здалося, що це було неймовірно.

Я застогнала від огиди.

— Поміркуй про це сьогодні вночі. Коли він гадатиме, що ти спиш, подумай про те, що в тебе є вибір.

— Якщо я і думатиму про тебе сьогодні вночі, то лише через те, що ти наснишся мені в нічному страхітті.

Він скинув швидкість так, що авто ледь їхало, обернувся і пильно подивився на мене своїми великими серйозними темними очима.

— Белло, просто поміркуй про те, як усе могло би бути, — м’яко, але нетерпляче переконував він. — Для мене тобі не потрібно змінюватись. Ти знаєш, що Чарлі буде щасливий, якщо ти обереш мене. Я можу захистити тебе так само, як і твій вампір, а може, навіть і краще. Я зроблю тебе щасливою, Белло. Є стільки речей, які я можу тобі дати, а він ні! Я закладаюся, що він не може навіть поцілувати тебе так, як я, бо зробить тобі боляче. А я ніколи, ніколи не скривджу тебе, Белло.

Я показала йому свою зламану руку.

Він зітхнув.

— То була не моя провина. Треба було думати.

— Джейкобе, без нього я не можу бути щасливою.

— Ти ніколи не пробувала, — не погодився він. — Коли він покинув тебе, ти витрачала всю свою енергію, чіпляючись за нього. Ти б могла бути щасливою, якби відпустила його. Ти б могла бути щасливою зі мною.

— Я не хочу бути щасливою ні з ким, окрім нього, — відтяла я.

— Ти ніколи не зможеш бути так упевнена в ньому, як ти впевнена в мені. Він залишив тебе одного разу і може зробити це знову.

— Ні, він так не вчинить, — процідила я крізь зуби. Біль від спогадів обпік мене, наче від удару батогом. Закортіло зробити Джейкобу теж боляче.

— Одного разу ти також покинув мене, — холодним голосом нагадала я йому, згадуючи, як він тижнями ховався від мене, які слова говорив мені в лісі побіля будинку…

— Я ніколи не кидав тебе, — відповів він палко. — Мені сказали, що я не можу спілкуватися з тобою, що для тебе небезпечно, якщо ми будемо разом. Але я ніколи не полишав тебе, ніколи! Вночі я бігав навколо твого будинку, так само як і зараз. Просто аби переконатися, що ти в безпеці.

Я не збиралась дозволити йому примусити мене співчувати.

— Відвези мене додому. Рука болить.

Він зітхнув і поїхав зі звичайною швидкістю, пильнуючи дорогу.

— Просто поміркуй про мої слова, Белло.

— Ні, — вперто повторила я.

— Так, ти поміркуєш. Сьогодні вночі. А я думатиму про тебе, поки ти думатимеш про мене.

— Як я і казала, лише в нічному страхітті.

Він усміхнувся.

— Ти відповіла на мій поцілунок.

Я мало не задихнулася; несамохіть я знову стиснула долоню в кулак — і зашипіла, коли моя зламана рука відреагувала на необачний рух.

— З тобою все гаразд?

— Ні, не все! Я не відповідала!

— Я гадаю, що можу відрізнити одне від другого.

— Очевидно, що ні, — це була не відповідь на поцілунок, це була спроба вивільнитись від тебе, бовдуре.

Він розсміявся низьким гортанним сміхом.

— Ти така вразлива. Навіть занадто, я б сказав.

Я зробила глибокий вдих. Не було жодного сенсу з ним сперечатися. Він перекрутить будь-яке моє слово. Я сконцентрувалася на руці, спробувала розпрямити пальці та встановити, в якому місці, власне, я її зламала. Гострий біль пройняв усі суглоби. Я застогнала.

— Мені справді шкода, що ти зламала руку, — промовив Джейкоб майже щиро. — Наступного разу, коли захочеш вдарити мене, скористайся бейсбольною битою або ломом, гаразд?

— І не сподівайся, що я забуду, — промимрила я.

Я не могла втямити, куди ми їдемо, доки машина не опинилась на дорозі, що вела до мого будинку.

— Чого ти привіз мене сюди? — запротестувала я.

Він розгублено подивився на