Читати книгу - "Іван Богун. У 2 тт. Том 2"

огледів своїх старшин і за хвилину продовжив почату генеральним писарем доповідь:

– Що ж, пан писар настільки вичерпно описав нам положення, яке склалося, що мені майже нічого не залишається для доповнення його доповіді. Скажу лише, що censura[37] польським проводом своїх і наших сил явно зазнає значного переломлення у невигідний ляхам бік. Так, вони ще досі впевнені, що їм мають протистояти погано озброєні і невивчені селяни, а я всім своїм попереднім перемогам завдячую лише втручанню кримського хана у війну і допомозі його орд. Більше того, вони не спроможні оцінити також і власних можливостей. У їх стані становище нагадує перетягування ковдри між рейментарями, призначеними сеймом, з одного боку, і князя Вишневецького з іншого. Узагалі мені вважається – панам рейментарям коронного війська доручено не ту справу, яку б вони могли виконувати, бо один з них занадто полюбляє перину, з огляду на свій досить похилий вік і слабке здоров'я, другий латину, будучи більше схожим на дідаскола колегіуму, аніж на командира, здатного повести за собою в бій. Третій є лише дитиною, гоноровою, пихатою, але дитиною. Бо, як відомо, виростання тіла до дорослих розмірів ще не є ознакою зрілого розуму, того, котрий необхідний доброму стратегу і рейментарю.[38] Венц[39] тепер ми маємо лише одну справу – скоріше розбити сю лядську наволоч і закінчити щасливо війну ще цього року, не залишаючи на наступний. Маю впевненість – після такої поразки, яку вони отримають тут, їм вже не оговтатись…

IV

Після виходу з Човганського Каменя польське військо, потопаючи обозами в баговинні, що на нього перетворилися розгружені неймовірною кількістю людей, вершників і возів, а також рясними дощами під час сумнозвісних «жидівських кучок» шляхи, повільно пересувалося на захід, усе ясніше відчуваючи близькість козацької армії, котра стояла в них на шляху. Від вогкого повітря і дощів блискуча шляхта втратила свій молодецький вигляд, а лати жовнірів почорніли, вкрилися бризками багна і рудуватими розводами іржі. Обозна челядь, кількість якої налічувала десятки тисяч, була вкрита багнюкою настільки, що, здавалося, відмитися вона не зможе вже ніколи… Важкі гармати угрузали в болоті, обози відставали, а бокові чати і передові дозори весь час плуталися в складках місцевості, знову й знову влітаючи в трясовиння або замулені ручаї, річечки й озерця, котрих було надзвичайно багато проміж Костянтиновим і Пилявцями після цілого тижня набридлих дощів.

Князь Ієремія Корибут-Вишневецький скаженів. Він мало не оперезав батогом герольда, який необережно наблизився і попрохав князя перейти в ридван, з огляду на погану погоду, вислав хоругву драгунії з наказом канчуками підігнати лінивих обозних, котрі ось уже годину не могли витягти з баговиння вози з його особистими речами. Вишневецький не хотів, щоб коли військо стане на ночівлю, його шатра було напнуто після наметів Конєцпольського і Остророга. Його дратувала сама думка про такий збіг обставин. Але хіба лише одне це? О, ні! Із самого початку князя дратують люди, поряд з якими він повинен вести війну з бунтівним хлопством і які зовсім не прислухаються до його порад щодо цієї війни. І порад, між іншим, зовсім не пустих! Так не проводиться командування військом, такі речі призводять до поразки! Він саме це сказав кілька днів тому Заславському, намагаючись довести: козацький гарнізон у Костянтинові в жодному разі не можна залишати у своїх тилах, це неприпустимо з точки зору тактики! І що почув у відповідь? «Ви надто поспішливі, князю». О Матко Боска! Він надто поспішливий! Як же міг сейм призначити таких людей до командування військом, можливо, єдиною надією Речі Посполитої на припинення бунту. Призначити в той час, коли його, князя Вишневецького, поставлено немов на побігеньках у панів рейментарів! Ні, це вже занадто! Але нічого, він ще зуміє показати, хто пише золотом у діаріуші польської історії, а хто припечатує все лайном!

– Дозвольте, ясноосвєнцоний князю, доповісти вам наслідки розвідки, – почув Вишневецький зовсім поряд хрипкий голос і здригнувся від несподіванки – заглиблений у власні думки, він не почув, як до нього під'їхали. Обернувшись, побачив довгу і худу постать Мартина Зацвіліховського. Той сидів верхи на змиленому коні. На панцирі із золотим орнаментом, на оксамитовому жовнірському плащі і навіть на султані страусового пір'я на шоломі, мав бризки брудної води. Очевидно, командир розвідки мчав сюди не розбираючи доріг.

– А, це ви, – Вишневецький зітхнув. Він наперед знав усе, що мав сказати йому командир розвідувального відділку. – Доповідайте.

– Ми обстежили не менше як по двадцяти миль вгору і вниз по Случі згідно вашого ординансу. Я ровне теж зробив усе, що в моїх силах, але, князю, мені вельми прикро – я не маю, чим порадувати князя.

– І князь не мав у такому збігу обставин жодного сумніву, мій друже, – флегматично відповів Ієремія. – Тож давайте без зайвих преамбул, починайте одразу ж зі справи.

Зацвіліховський зітхнув. Очевидно, його тяготило все побачене під час розвідин і що він мусів тепер переповісти.

– Місцина вкрай погана для наступу кінноти, мій князю. Болота, рівчаки, пагорби, яруги… Я боюсь, нам ніде буде навіть облаштувати табір. Хмельницький, очевидно, розраховував саме на те, що ми будемо змушені розташуватися на лівому березі.

– Облиште, пане Зацвіліховський! Я не хочу чути такої мови, то є мова приреченого, котрий виливає в жалобі свою душу! – скипів Вишневецький. – Я прохав би вас доповісти мені лише факти, решту я беру на себе.

Зацвіліховський почервонів від почутого, немов рак, така неприхована погорда і відверта образа вчувалась у словах князя, але сперечатися з Вишневецьким не посмів.

– Нехай князь сам запитує про речі, які його цікавлять у першу чергу, а я буду давати відповіді, опираючись на відомості, якими володію, – стримано відповів він.

– Ви бачили табір Хмельницького на власні очі?

– О, так, мій князю!

– Розкажіть про нього докладніше.

Зацвіліховський докладно розповів про ваґенбурґ Хмельницького, не пропустивши й ту обставину, що греблю перед табором надійно обороняють кілька сотень козаків у добре влаштованих шанцях, а перед греблею на лівому боці Пиляви, утворюючи лівий фланг козацького війська, стоїть зі своїми полками Кривоніс.

– Тобто Кривоніс не форсував річку і, наближуючись до Хмельницького ми маємо можливість зустріти козацький авангард будь-якої хвилини?

– Саме так, ваша ясновельможність. Хоча, на мою думку, вони не поспішатимуть.

– Татар не помітили?

– Ні. Але я маю чутки від молдавського господаря, що тиждень тому орда ще не встигла переправитись через Дністер. Якщо вони й встигнуть, то не раніш, аніж через два-три дні.

– Два-три дні, – задумливо повторив Вишневецький. – Нам залишається лише