Читати книгу - "Портрет Доріана Ґрея"

коли не знав життя; тепер, коли я знаю, що таке життя, я не маю про що писати. Життя не можна писати, життя можна тільки жити».

Помер Оскар Вайлд 30 листопада 1900 року в Парижі — за місяць до настання нового століття. Письменника-вигнанця блюзнірського суспільства вікторіанської Англії поховали на цвинтарі Пер-Ляшез у Парижі.

Вершина проповідуваного Вайлдом естетизму і водночас великої мистецької сили заперечення декадентських крайнощів цієї естетичної концепції — єдиний опублікований роман Оскара Вайлда «Портрет Доріана Ґрея».

Роман уперше побачив світ у липні 1890 року в «Щомісячнику Ліппінкота» (Lippincott's Monthly Magazine). У квітні 1891 року «Портрет Доріана Ґрея» вийшов окремою книжкою і був доповнений передмовою, яка фактично стала маніфестом естетизму, а також шістьма новими розділами. Деякі розділи були цілком переписані.

Фантастичний рушій романного сюжету — портрет головного героя. Спромігшися з портретової ласки на вічну молодість, спокушений чарами філософії «нового гедонізму», що його проповідує лорд Генрі Воттон, з яким Доріан познайомився в майстерні художника Безіла Голдворда, — юнак віддається в житті самим насолодам, тягар моральної відповідальності перекладаючи на свій портрет. Зухвало-егоїстичні парадокси лорда Генрі, зневага його до всякої вульгарності (до якої він залучає і співчуття та страждання вкупі з бридотою), культ молодості, краси й насолоди, що не знає морального стриму, — стають і Доріановою філософією. Жадливий до розкошів і нових незвичних вражень, він свій дім обставляє з великою пишнотою, колекціонує старовинні гобелени й рідкісні парфуми, коштовне каміння й екзотичні музичні інструменти, вчащає до різних притонів і вдається до потайних пристрастей, запропащує не одне чиєсь життя, не зупиняється навіть перед убивством свого друга-митця… Але, пустившись морального берега, він пускається й тієї сили, що не дає людині потонути: знудженість життям, духовне спустошення — то тільки перші ознаки розплати. Руйнівні збудники, що діяли в Доріановій душі, знищують урешті-решт і його тіло, коли він добиває в образі портрета решту свого «я». У його житті шалька терезів хилилася занадто різко в один бік — «золота рівновага» настає лише зі смертю Доріана.

Цікавий жанровий «протеїзм» роману — тут наявність елементів і романтичної фантастики, і психологічної драми, і детективу, і світської комедії. Отож реалістичним у повному розумінні цього слова цей твір не назвеш. Проте деяка умовність постаті головного героя не применшує психологічної правдоподібності роману — люди з суто мистецьким темпераментом можуть підтвердити реальність закладеного в романі конфлікту (настільки реального, ицо він реалізувався в житті самого автора). Водночас ця умовність робить прозорішою філософську символіку образу Доріана. Почавши із заперечення моралі в мистецтві, письменник закінчує роман запереченням її заперечення. Ба навіть чимось поважнішим: визнанням того, що мистецтво — це, власне, і є найвища людська совість, непідкупна і незнищенна.

Розбіжностей у критичних оцінках «Портрета…» після його появи не бракувало ніколи (звідси Вайлдове: «Суперечки з приводу мистецького твору свідчать, що цей твір новий, складний і життєздатний» — у передмові до книжкової публікації роману). У шквалі перших рецензій панувала рідкісна одностайність: цей твір — «гидомирний сморід морального й духовного розкладу». Авторові закидали хизування ерудицією, псевдонауковість, надмірну озлобленість і тому подібне; дехто без жарту радив йому перекинутись на кравецтво, аніж таке писати, і лише поодинокі критики побачили в романі «високоморальну тенденцію».

Тим часом автор, і собі устрявши в газетну суперечку, так сказав про свій роман: «Справжня мораль цього твору полягає в тому, що всяке надуживання, так само, як і само зречення, тягне за собою покару. Тобто, — конкретизує думку Вайлд, — художник, Безіл Голворд, надмір обожнюючи фізичну вроду, як це робить більшість художників, помирає від руки того, в чиїй душі він породив страхітливу й безтямну марнославність. Доріан Ґрей, живучи в самих тільки чуттєвих насолодах, пробує вбити сумління і в цю мить убиває самого себе. Лорд Генрі Воттон намагається бути лише спостерігачем у житті і під кінець виявляє, що ті, хто уникає битви, поранені ще глибше, ніж ті, хто бере в ній участь».

Роман Вайлда дає надзвичайно цікавий матеріал для роздумів про пророчу й надлюдську (хоч вона і від людини) силу мистецтва. Великі майстри слова так само, як і Оскар Вайлд у «Портреті Доріана Ґрея», не раз були трагічними «самопророками»: наприклад, Джек Лондон явив у романі «Мартін Іден» візію своєї загибелі як людини в тенетах невирішених суперечностей…

Найголовніший урок Вайлда полягає в тому, що людина не може загравати ані з мистецтвом, ані з життям.

У романі Вайлд уповні розкрився як блискучий оповідач, віртуозний майстер переливати гру парадоксальної думки у точне й іскристе слово. Хоча, скажімо, в тексті можна помітити і певний перебір суперлятивів (слово beautiful — прекрасний — та з десяток синонімів до нього він вживає до 400 разів!). Проте в мові роману переважає простота й невимушеність викладу, що йде від пильної уваги до форми, до звукопису слова, до розподілу інтонаційних акцентів, до ритміки, щоб ніщо не базувалося на самодіяльній стихії.

«Розкрити себе і втаїти митця — цього прагне мистецтво», — сказано в авторській передмові до роману Вайлда. Менш за все це стосується самого «Портрета…». А може, навіть саме завдяки такому потужному струменеві автобіографізму Вайлдові й пощастило дати нове життя цій давній ідеї продажу людиною душі заради вічної молодості. Його роман — і сповідь, і саморозплата. І, мабуть, саме цей дух приреченості, ця щира суб'єктивність надають творові художньої оригінальності і достовірності. Твір Вайлда, попри всю свою химерність, підлягає тим самим непорушним законам, що й історія хвороби, тільки викладена не науковими термінами, а мистецькими. Не дивно, отже, що для багатьох новочасних психологів роман цей править за ілюстрацію генези та єства сумління (втіленого в портреті Доріана).

Проте автобіографічний елемент не виключає перегуків «Портрета…» зі своїми літературними предками. Майстерність імітувати ніколи не зраджувала Вайлда — можна навести не одне місце з роману, що в більш чи менш перефразованому вигляді повторює десь колись уже чуте, зокрема й від нього самого. Так, визначаючи гобелени як північні фрески, він повторює англійського письменника й художника Вільяма Моріса; у передмові до роману Вайлд варіює думки з листів Ґюстава Флобера; описуючи художникову студію, відштовхується від аналогічного опису на початку роману Ґі де Мопассана «Сильна, як смерть»; подекуди позичає окремі деталі зі свого ж таки оповідання «Злочин лорда Артура Севіля» або перефразовує парадокси із власних мистецтвознавчих діалогічних есеїв. Цілком слушно цю особливість письменницької вдачі Вайлда схарактеризував французький прозаїк Робер Мерль: «Вайлд ані луна, ані відбиття життя. Він луна луни, відбиття відбиття».

Але нам зараз ідеться про джерела, що загальніше вплинули на Вайлдів