Читати книгу - "Пригоди бравого вояки Швейка"

подібному настрої він з’явився на запрошення генерала і сьогодні.

Генерал Фінк вийшов йому назустріч увесь сяючий і радісний.

— Ви вже чули, — захоплено вигукнув він, — про мій польовий суд? Будемо вішати одного вашого земляка.

При слові «земляка» фельдкурат Мартінець стурбовано поглянув на генерала. Вже кілька разів він відкидав образливе припущення, нібито він чех, і неодноразово пояснював, що до їхньої моравської парафії належать два села — чеське і німецьке і що йому доводиться одного тижня говорити проповіді для чехів, а другого для німців. У чеському селі немає жодної чеської школи, а тільки німецька, тому він мусить учити в обох школах по-німецьки, отже, він зовсім не чех. Цей логічний аргумент дав привід одному майорові зауважити за столом, що цей фельдкурат з Моравії, власне, крамниця з мішаним крамом.

— Пардон! — сказав генерал. — Я забув, це не ваш земляк. Це чех, утікач, зрадник. Служив росіянам. Буде повішений. Поки що ж заради проформи встановлюємо, хто він такий. Але це не має значення: висітиме негайно, як тільки прийде телеграфна відповідь.

Посадивши фельдкурата на дивані біля себе, генерал весело продовжував:

— У мене так: коли вже трапляється польовий суд, то все мусить дійсно відповідати темпам цього суду. Це мій принцип. Коли я ще на початку війни був під Львовом, я досяг такої швидкості, що одного суб’єкта повісили за три хвилини після вироку. Правда, це був єврей, але одного русина ми повісили через п’ять хвилин по нашій нараді.

Генерал добродушно засміявся.

— Випадково обидва не потребували духовної розради. Єврей був рабином, а русин — попом. Цей випадок трохи інший. Тут річ у тому, що будемо вішати католика. Маю чудесну ідею: аби це потім не затримало страти, ми дамо йому духовну розраду заздалегідь, щоб, як я вам пояснював, не марнувати даремно часу.

Генерал подзвонив і наказав денщикові:

— Принеси дві пляшки з тієї вчорашньої батареї. І за хвилину, наливаючи фельдкуратові повний фужер вина, привітно говорив:

— Розважтеся трохи перед духовною розрадою…

В цей страшний час через заґратоване вікно, за яким сидів Швейк на своєму матраці, почувся спів:

Ми панове, ми вояки,

Люблять нас дівчата всякі.

Гроші з каси нам дають,

А де гроші, там і п’ють.

Ца-ра-ра… Айн, цвай, драй…

Духовна розрада

Фельдкурат Мартінець не ввійшов, а в повному розумінні цього слова впурхнув до Швейка, як балерина на сцену. Прагнення до небесних благ і пляшка старого «Ґумпольдскірхен» зробили його в цю зворушливу хвилину легким, як пір’ячко. Йому здавалося, ніби він в цей священний момент наближається до самого Господа Бога, а тим часом він наближався до Швейка.

За ним замкнули двері і залишили їх на самоті. Фельдкурат натхненно звернувся до Швейка, що сидів на матраці:

— Улюблений сину мій, я — фельдкурат Мартінець.

По дорозі сюди це звернення здавалося йому найбільш відповідним і по-батьківському сердечним.

Швейк підвівся зі свого ліжка, бадьоро струснув руку фельдкурата і сказав:

— Дуже радий. Я — Швейк, ординарець одинадцятої маршової роти дев’яносто першого полку. Нещодавно нас перевели до Брука, над Літавою. Сідайте, будь ласка, біля мене, пане фельдкурате, і розказуйте, за що вас замкнули. Ви все ж таки офіцер, і вам належиться сидіти в офіцерській тюрмі при гарнізоні, а не в такій, як ця… Таж на цьому матраці повнісінько вошей. Звичайно, часом трапляється, що людина й сама не знає, до якої тюрми вона належить, але це не дивина: або наплутають у канцелярії, або це просто випадок. Якось раз, пане фельдкурате, я сидів у Будейовіцах у полковій тюрмі, і до мене привели одного молодшого кадета. Такий молодший кадет це щось подібне до фельдкуратів, ні свиня, ні миша, горлає на солдатів, як офіцер, а коли щось трапляється — його замикають разом із простими вояками. Вони були, пане фельдкурате, на положенні, так би мовити, покручів: обідів із унтерофіцерської кухні їм не давали, на солдатське постачання вони не мали права, бо стояли щаблем вище, а офіцерське харчування їм теж не належало. У нас їх було тоді п’ятеро. Спочатку вони жерли в буфеті самі сирки, бо в жодній кухні їм нічого не давали. Але одного разу на них там наскочив оберлейтенант Вуам і заборонив їм їсти в буфеті оті сирки, бо це, мовляв, не відповідає честі молодших кадетів ходити до солдатського буфету. Ну і що вони мали робити, адже до офіцерського буфету їх теж не пустили. Отак і висіли вони в повітрі і протягом кількох днів пройшли таку дорогу мук, що один з них кинувся у Мальшу, а один утік з полку, а за два місяці від нього до казарм надійшов лист, буцімто він у Марокко став міністром війни. Лишилося їх четверо, бо того, що кинувся у Мальшу, врятували. Коли він стрибав у річку, то від хвилювання забув, що вміє плавати і відмінно склав іспит з плавання. Поклали його до лікарні, а там знову не знали, як з ним бути, чи укривати його офіцерською ковдрою, чи звичайною солдатською. Нарешті знайшли вихід: не дали йому жодної, а лише загорнули в мокре простирадло, і він за півгодини попросився, щоб його відпустили до казарми. Це і був той самий кадет, якого зовсім ще мокрого увіпхнули до моєї камери. Він сидів зі мною, мабуть, чотири дні і розкошував, бо принаймні діставав харч, щоправда, арештантський, проте все ж таки харч, і, як казав, відчув ґрунт під собою. П’ятого дня за ним прийшли, а за півгодини він повернувся за шапкою і з радості плакав. Говорить мені: «Нарешті нашу справу вирішили. Від сьогодні нас, молодших кадетів, будуть замикати на гауптвахту разом із офіцерами, за харчі будемо доплачувати в офіцерську кухню, а годуватимуть нас, аж коли офіцери наїдяться. Спати будемо з солдатами, каву діставатимемо із солдатської кухні, а тютюн теж видаватимуть нам солдатський».

Тільки тепер фельдкурат Мартінець опам’ятався і перебив Швейка словами, які за своїм змістом нічого спільного не мали з попередньою розмовою:

— Так, так, улюблений сину, між небом і землею є речі, про які треба думати з полум’яним серцем і цілковитою вірою в безконечне милосердя Боже. Приходжу до тебе, дорогий сину, з духовною розрадою.

Він замовк, бо все якось виходило не так. По дорозі він накреслив собі план промови, яка мала навести цього нещасного на роздуми про своє життя і сповнити його вірою, що на небі йому відпустяться усі гріхи, коли він покається і