Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 4"

вовну й пряли з неї сіру й чорну пряжу. Колесо прядки рухалося від ножного привода, і пряжу там не фарбували. Чорна пряжа була з вовни чорних овець. Вовну на прядіння брали так, як є, не очищаючи від жиру, і светри, шапочки та довгі шарфи, що їх плела з неї Хедлі, ніколи не намокали в снігу.

Одного разу на різдво в містечку поставили п'єсу Ганса Сакса під керівництвом директора школи. Вистава вдалася добре, і я написав про неї до місцевої газети, а власник готелю переклав той допис. Іншої зими до містечка приїхав колишній офіцер німецького флоту, з поголеною головою та рубцями від ран, і прочитав лекцію про Ютландську битву. Він показував діапозитиви, що давали уявлення про маневри обох флотів, розповідав про те, яким боягузом виявився Джелліко, і часом його брала така лють, аж голос у нього зривався. Директор школи все потерпав, щоб він не проштрикнув екран більярдним києм, яким користувався замість указки. І після лекції той колишній морський офіцер ще довго не міг заспокоїтись, і всі у Weinstube почували себе ніяково. З ним пили тільки прокурор та банкір, і сиділи вони за окремим столиком. Гер Лент, що був родом з Рейну, не захотів прийти на лекцію. Було там одне подружжя з Відня: вони приїхали кататися на лижах, але не хотіли підніматись у гори й потім подалися в Цурс, де їх, як я чув, засипало сніговою лавиною. То чоловік тоді сказав, що лектор — із тих свиней, які вже раз занапастили Німеччину і років через двадцять знов занапастять її. А дружина застерегла його по-французькому, щоб він замовк, бо тут, мовляв, маленьке містечко і всяке може статися.

Тієї зими під сніговими обвалами загинуло дуже багато людей. Перших значних жертв завдав обвал за горами, що оточували нашу долину, в Леху, в Арльберзі. Група німців зібралася на різдво покататися на лижах з гером Лентом. Того року сніг упав пізно, і гірські схили ще зберігали сонячне тепло, коли настав перший великий снігопад. Сніг лежав глибокий, пухкий і зовсім не брався до землі. Кататися на лижах було вкрай небезпечно, і гер Лент надіслав тим берлінцям телеграму, щоб вони не приїздили. Та в них саме починалася різдвяна відпустка, вони не розуміли небезпеки й не боялись обвалів. Вони таки приїхали в Лех, але гер Лент відмовився вести їх у гори. Тоді один з них назвав його боягузом, і вони заявили, що підуть кататися самі. Зрештою він повів їх до найбезпечнішого схилу, який тільки міг знайти. Спершу з'їхав він сам, а за ним рушили й вони, коли раптом сніг з гори стрімко зсунувся і накрив їх, мов океанська хвиля. Відкопали тринадцятьох, і дев'ятеро з них були мертві. Альпійська лижна школа й так далеко не процвітала, а після того ми залишились чи не єдиними її учнями. Ми ревно взялися вивчати снігові обвали: які вони бувають, як уникати їх, як поводитись, коли тебе засипає. Мало не все, що я написав того року, припадає саме на пору обвалів.

Найстрашніше, що я пригадую про ту багату на обвали зиму, — це те, як відкопали одного чоловіка. Він, як його навчали. присів навпочіпки й склав руки дашком над обличчям, щоб там лишилося повітря, коли зверху завалить снігом. Лавина була величезна, і всіх відкопали не скоро, а того чоловіка знайшли останнім. Він помер зовсім незадовго перед тим, і шия його була так стерта, що видніли сухожилки та кістки. Поки ще жив, він весь час повертав голову з боку в бік, щоб полегшити сніговий тягар. Певно, в тій лавині свіжий, легкий сніг потяг за собою і давніший, уже злежаний і твердий. Важко було сказати, чи той чоловік робив так свідомо, чи, може, просто втратив розум. Та місцевий священик однаково не дозволив поховати його в освяченій землі, бо ніхто не знав, чи він католик.

Живучи в Шрунсі, ми часто вирушали в неблизьку дорогу через долину до підгірного готелю і ночували там перед походом до Мадленер-гауза. То був прекрасний старий готель, і дерев'яні стіни кімнати, в якій ми їли й пили, аж блищали, відполіровані часом. Так само блищали й стіл та стільці. Спали ми разом, пригорнувшись одне до одного, у великому ліжку під пуховою периною, при відчиненому вікні, і зорі були близькі й напрочуд яскраві. Рано-вранці, після сніданку, ми всі навантажувались, виходили на дорогу і, несучи лижі на плечах, рушали вгору в досвітній темряві, і над нами сяяли зорі, такі самі близькі і яскраві. У носіїв лижі були короткі, і вони несли найважчий вантаж. Ми часто змагалися між собою, хто може нести нагору більше вантажу, але ніхто не міг зрівнятися з тими носіями, похмурими, присадкуватими селянами, що розмовляли тільки монтафонською говіркою і вперто, мов в'ючні коні, бралися усе вище й вище, а нагорі, де на виступі біля вкритого снігом льодовика стояла хижа Альпійського клубу, скидали вантаж під кам'яну стіну й починали правити більшу плату, ніж ми домовлялися внизу, і, врешті сторгувавшись, зникали на своїх куцих лижах, наче духи.

Серед наших тамтешніх приятелів була одна молода німкеня, що разом з нами ходила в гори. Вона чудово каталася на лижах, була невелика на зріст, гарної статури, брала такий самий важкий рюкзак, як і в мене, й могла нести його довше, ніж я.

— Ці носії завжди дивляться на нас так, наче приміряються, як вони нестимуть вниз наші трупи, — сказала вона якось. — Вони самі визначають плату за сходження, але я ще ніколи не бачила, щоб нагорі вони не заправили більше.

Узимку в Шрунсі я відпускав бороду, щоб захистити обличчя від сонця, яке просто-таки обпікало шкіру серед гірських снігів, і не завдавав собі клопоту підстригатися. І ось якось пізнього вечора, коли ми разом спускалися на лижах лісовозними дорогами, гер Лент розказав мені, що селяни, з якими я не раз зустрічався на тих дорогах над Шрунсом, прозвали мене «Чорним Христосом». А ті, котрі ходили до Weinstube, казали на мене «Чорний Христос, що п'є кірш». Та для селян з далекого горішнього кінця Монтафону, де ми наймали носіїв до Мадленер-гауза, всі ми були чужоземними бестіями, які лізуть у верхогір'я, коли туди не слід потикатися. І те, що ми вирушали вдосвіта, щоб поминути місця, де траплялись обвали, перше ніж сонце зробить їх небезпечними, також свідчило проти нас. Це тільки доводило, що ми хитрі, як усі чужоземні бестії.

Пригадую, як