Читати книгу - "Джейн Ейр"

стояв коло вогню, балакаючи з полковником та місіс Дент і, як і решта, здавався веселим. Я налила в келих вина (коли я це робила, міс Інґрем нахмурила брови: вона, мабуть, подумала, що я дозволяю собі забагато) і повернулася до бібліотеки.

Страшна блідість уже зійшла з лиця містера Рочестера, і він здавався тепер дуже спокійним і рішучим.

— П'ю за ваше здоров'я, моя розрадо! — сказав він, взявши вино. Тоді випив і віддав мені келих. — То що вони роблять, Джейн?

— Сміються та балакають, сер.

— Не супляться, не мають таємничого виразу, ніби почули щось дивне?

— Зовсім ні. Навпаки, вони дуже-дуже веселі.

— А Мейсон?

— Він також сміється.

— Що б ви робили, Джейн, якби всі ці люди прийшли сюди і оплювали мене?

— Коли б могла, сер, то повиганяла б їх з кімнати. Він ледь усміхнувся.

— А якби я пішов до них, а вони б тільки глянули на мене холодно і, глузливо перешіптуючись, покинули б мене, що тоді? Пішли б і ви з ними?

— Мабуть, що ні, сер. Мені більше до вподоби було б лишитися з вами.

— І втішати мене?

— Так, сер, я старалася б полегшити ваше горе.

— А якби вони прокляли вас за це?

— Навряд чи я б знала про їх анафему, а коли б і знала, то мені було б це байдуже.

— І, рятуючи мене, ви зневажили б громадську думку?

— Я зробила б це для кожного друга, який вартий моєї прихильності. А ви, я певна, варті.

— Верніться тепер до їдальні, підійдіть тихенько до Мейсона і скажіть йому на вухо, що містер Рочестер приїхав і хоче його бачити. Приведіть його сюди, а тоді лишіть нас.

— Добре, сер.

Я зробила, що він просив. Усе товариство витріщилось на мене, коли я ще раз з'явилася в їдальні. Я пробралась до містера Мейсона і, передавши йому запрошення, провела до бібліотеки, а тоді подалася до своєї спальні.

Пізньої пори, вже бувши в ліжку, я чула, як гості розходяться по своїх покоях. Серед інших я почула і голос містера Рочестера: «Сюди, Мейсоне, ось твоя кімната!» Голос у нього був веселий. Це мене заспокоїло, і я незабаром заснула.

РОЗДІЛ XX

Лягаючи, я забула запнути фіранку й спустити жалюзі, як робила це щовечора. Отож коли повний ясний місяць (тим-то й ніч була така гарна) засвітив у моє незавішене вікно, його тихе сяйво збудило мене. Була глупа ніч, і, розплющивши очі, я побачила його срібно-біле, кришталево-ясне коло. Він був гарний-прегарний, хоч і надто урочистий. Я сіла в ліжку і простягла руку, наміряючись запнути фіранку. Боже мій! Що то!

Спокій і тишу ночі ніби сколихнув дикий, несамовитий, моторошний крик і покотився по всьому Торнфілд-холу.

У мені все похололо, серце спинилось, а простягнута рука так і заклякла. Крик завмер і більше не повторився. Хоч би хто то був, він навряд чи спромігся б одразу закричати так моторошно ще раз. Найбільший в Андах кондор не може двічі повторити такого крику у своєму гнізді на оповитій хмарами скелі. Істоті, з горла якої вихопився цей несамовитий зойк, треба було хоч трохи перепочити й набратися сил. Крик пролунав на третьому поверсі, якраз у мене над головою. І саме там — в кімнаті над моєю спальнею — я почула тепер відчайдушну боротьбу, боротьбу не на життя, а на смерть. Хтось здушеним голосом прокричав:

— Рятуйте! Рятуйте! Рятуйте!

— Невже ніхто не чув? — знов закричав хтось серед шаленої боротьби й гупання, які не вгавали нагорі. Потім крізь дошки я почула: — Рочестере! Рочестере! Ради Бога! Сюди!

Грюкнули двері: хтось побіг, чи, вірніше, помчав коридором. Наді мною затупотіли ще чиїсь кроки, щось гупнуло долі, й запала тиша.

Дарма що я тремтіла від жаху, я сяк-так одяглася й вийшла з кімнати. Всі вже попрокидалися: у кожній кімнаті лунали стривожені голоси, безперестану рипали двері, один по одному визирали гості; у коридорі стало людно. Геть усі посхоплювалися з ліжок. «Ой! Що таке?», «Кого вбили?», «Що сталося?», «Дайте свічку!», «Може, горимо?», «Грабують?», «Куди тікати?» — чулося звідусіль. Якби не місяць, то було б темно як у могилі. Гості бігали сюди й туди, збиралися купками, хтось плакав, хтось спотикався. Одне слово, переполох був страшенний.

— Де в дідька подівся Рочестер? — гукав полковник Дент. — Його нема в ліжку.

— Я тут! Тут! — почулася відповідь. — Заспокойтеся всі. Я йду.

В кінці коридора рипнули двері, і ми побачили містера Рочестера із свічкою. Він щойно зійшов униз із верхнього поверху. Одна з дам підбігла просто до нього й схопила за руку. Це була міс Інґрем.

— Що там скоїлося — щось страшне? — спитала вона. — Скажіть нам одразу всю правду!

— Помалу, не збийте мене з ніг і не задушіть, — сказав він, коли обидві міс Ештон повисли на ньому, а дві вдови у широченних білих халатах летіли на нього, неначе кораблі під усіма вітрилами.

— Усе гаразд! Усе гаразд! — закричав він. — Це просто репетиція комедії «Багато галасу з нічого». Пані, відступіться від мене, а то я можу розлютитися. Містер Рочестер уже здавався розлюченим, його чорні очі метали блискавки. Стримуючи себе, він спокійно додав:

— Одній служниці приверзлося казна-що уві сні — от і все. Вона жінка нервова і неврівноважена: сприйняла свій сон за привид або щось таке і налякалася аж до істерики. Ну, а тепер зробіть мені таку ласку й розійдіться по кімнатах, бо поки в домі не буде тихо, її важко буде заспокоїти. Панове, будьте такі ласкаві, покажіть приклад дамам. Міс Інґрем, я певен, що ви не піддастеся цьому безпричинному страхові. Емі й Луїзо, поверніться до своїх гніздечок, мої горлички. А дами, — він звернувся до вдів, — ризикують смертельно застудитися, коли й далі стоятимуть у цьому холодному коридорі.

Отак то вмовляючи, то наказуючи, він змусив гостей розійтися по спальнях. Я не чекала особистого запрошення і пройшла до себе так само тихо й непомітно, як і вийшла.

Проте я не лягла: навпаки, стала ретельно вдягатися. Шум і слова, що я чула після зойку, — а чула їх, очевидно, тільки я, бо вони долинали з кімнати наді мною, — переконали мене, що то зовсім не сон служниці переполохав усіх і що пояснення