Читати книгу - "Київ — New York"

намагався погладити мій живіт, але я прибирала його руки. Наче він міг завдати шкоди моїй дитині навіть через шкіру. Олег удавав, що не помічає цього.

Третій лист прийшов на початку вересня. Коли перше жовте листя застелило стежки в лісі за нашим будинком.

Я завжди любила осінь. Свіжі вересневі вечори вкутували в плед. Я сідала на підвіконні з кухлем гарячого ароматного чаю та слухала тужливе завивання вітру, розрізане проводами. А за вікном, піддавшись вихорам листопада, кружляло в танці жовто-червоні конфетті осіннього листя. Воно прикривало двір і терасу різнобарвним килимом, який шурхотів під ногами, і я дедалі частіше гадала, чи спроможне листя думати. Тоді, напевно, падаючи вниз, воно хотіло б злетіти вгору. Я замислювалася над тим, чи боїться воно вирушати в політ, чи, навпаки, смиренно чекає його як останнього кроку в нескінченність.

Мені завжди подобалося малювати цю пору. Але тієї осені з картинами не щастило. Я не могла підібрати палітру, мазки були різкими й нерівними. А якщо мені таки вдавалося написати бодай щось, робота здавалася незакінченою. Намагаючись не думати про це, я закинула пензлі.

Того ранку я сиділа на галявинці біля озера й пила з металевого термоса гарячий чай, дбайливо заварений Машенькою.

«Дорога Алісо!

Я поїхав із Нью-Йорка. Мені стало затісно в цьому величезному місті, де кожна дрібниця нагадує про тебе. Минулого тижня біля входу в музей Гуггенхайма (я ще шукаю тебе біля картини Шагала) я наздогнав дівчину. Вона була в сірому. І її довге пшеничне волосся розвівалося на вітрі. Я вхопив її за руку.

Я думав, це ти. Вона всміхнулася мені у відповідь, глянувши чужими очима. А я проронив: «Вибачте!». І пішов геть. Я ненавидів її. Тому що вона не була тобою.

Я повернувся в Чикаго. Я знімаю маленьку квартирку з пожовклими шпалерами та прокуреним парадним. Вікна виходять у внутрішній двір. Вечорами тут особливо тихо, але я не боюся тиші, так мені набагато легше згадати твій голос. Я працюю в місцевій газеті, пишу статті про людей мистецтва. Одну з них я присвятив тобі, але редактор відмовив у публікації, назвавши написане «занадто особистим».

У нескінченній низці днів я втратив сенс існування, і моє життя було б зовсім порожнім і безглуздим, якби ти не приходила до мене ночами. Щоночі ти зі мною. У моїх снах — ти поруч. І варто мені лише вимкнути світло — я починаю відчувати приємну вагу твоєї голови на своєму плечі. Я перебираю твоє волосся, пасмо за пасмом, розповідаючи про те, що трапилося зі мною за день. Ти, мій ангел-охоронець, захищаєш мене від негараздів, заколисуючи солодким шепотом. А потім, міцно обнявши тебе, я провалююся в сон, прокидаючись уранці з подушкою в руках.

Час невблаганно біжить уперед. І ось уже осінь. Я уявляю тебе у вихорах листопада і шкодую, що ми не побували тієї пори в Центральному парку. Восени він особливо гарний.

Цю осінь у Нью-Йорку не вдалося застати й мені. Тут, у Чикаго, якщо випав не надто завантажений день, вечорами я сиджу на причалі біля озера, особливо коли дощить. Я ховаю в дощі свої сльози. Хтось вигадав, що чоловіки не плачуть. Наче ми не маємо почуттів...

Як і обіцяв, я не знімаю з пальця обручку. «Як добре, що я зміг тебе знайти». І досі так вважаю. Бо насправді набагато важливіше, що ти таки була в моєму житті. Нехай це було миттєвим спалахом, скороминущою веселкою, секундним затьмаренням — байдуже. Заради цих хвилин я маю жити. І за те, що вони були, я готовий розраховуватися до кінця.

Я досі вірю, що ти носиш свою. І що колись я зможу переконатися в цьому, доторкнувшись до твоїх пальців.

Я кохаю тебе, Алісо. Як добре, що я зміг тебе знайти».

Вимкнувши ноутбук, я набрала номер свого перукаря. Абсолютно випадково в нього звільнився сьогоднішній вечір — хтось із клієнток не міг прийти. Я підстригла волосся й пофарбувала його у темний шоколадний колір. Тепер у мене було пекуче каре. Я вирішила зробити це, щойно прочитала його лист. А потім, повернувшись додому, довго плакала, зачинившись у ванній. Бо не знала, чи впізнав би він мене тепер, коли на вітрі майорітиме моє вже не пшеничне волосся.

Із крана, заглушаючи мої схлипи, бігла вода.

Аби відволіктися, я знову занурилася у творчість. Писала картину за картиною, діставши нью-йоркські ескізи. Я хотіла підготувати виставку, присвячену цьому місту. Місту, де я знайшла та втратила свою любов. І саму себе.

Не знаю, чи любила я Нью-Йорк. Але мені страшенно бракувало його метушливої невгамовності. Присвячуючи цьому місту свої картини, я віддавала данину його свободі, схиляючи перед ним коліна.

Наприкінці місяця я отримала лист від Кейт. Вона розповідала, як ідуть справи в школі, і нарікала на те, що не змогла бути