Читати книгу - "Сюрпризи долі"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Послухай потік мелодії. Він — як ріка.
Влтава народжується з прозорих джерел, поступово набирає силу. Біжучи сяючою долиною, струмочки міцніють, об’єднуються у могутній потік. Ріка плине барвистими полями. На луках танцюють ельфи і передають вітання закоханим. Здалека долинають відголоси весілля, що запрошує до себе на свято. На хвилях гойдаються русалки, співають свої тужливі пісні про швидкоплинність щастя. Влтава не погоджується з ними. Щастя нескінченне разом з Любов’ю і Радістю. «Де ж вони, ми їх втратили?» — розпачливо тужать Зевсові доньки наяди. «За порогами» — сміється ріка. Вона перекочується через скелясту гряду, вода кипить, а далі розливається широким і вільним потоком.
Ми з тобою стоїмо на нашому мості і споглядаємо її темні води. Ніхто, крім нас, не знає, що поруч чекає перевізник. Я його бачу. А ти? Придивися краще, ген у сутінку дерев махає нам веслом. Не бійся його, він виконує волю Творця. Я хочу зараз опинитися у його човні. А ти? Ні, тобі ще зарано. Ще почекай. Я за тобою колись обов’язково повернуся. І тоді ми перепливемо Влтаву, піднімемося на горб до собору святого Віта. Ти не знаєш, я вмію грати на органі. Тобі цього ще не казав? Колись мій батько бажав, щоб я опанував цей інструмент і привів мене до вчителя. Повір, мені пророчили майбутнє великого музиканта. Зараз я граю для тебе. Лише прислухайся, і почуєш, як урочисто лунають акорди.
Ти увірвалася в моє життя, мов Шарка до Цтирада. Вона його приспала, як Даліла Самсона. Я тобі так і не розповів про дівочу війну. Вона отруювала мою душу, і я смертельно боявся долі Цтирада. Ще донині мучили сумніви: чи кохаєш так само мене, як і я тебе. Несамовиті страхи закреслювали найпрекрасніші хвилини життя. Нарешті я позбувся підозр і недовіри. Щиро каюся і звільнюю тебе від усіх обіцянок, вони зайві. Найголовніше моє кохання. Ти прекрасна, моя любове, я безконечно вдячний тобі, що завітала в моє життя. Шкода, що так пізно, що саме так розпорядилася доля.
Спробуй відгадати мої бажання. Ти знаєш. Я мрію ще раз потрапити із тобою на цю благословенну землю. А якщо станеться так, що забракне часу, пообіцяй, що це зробиш сама. Зайди ще раз до собору святого Віта і помолися за мою душу. Лишень не забудь! Я чекатиму, дай моєму серцю ще раз порадіти.
Чуєш, як пісня розливається навколо? Вона закликає нас ніколи не зраджувати собі. Життя коротке, воно ще не розквітло, а вже закінчується. Іди за покликом серця і ніколи не помилишся. Як добре, що хоч тепер звільнився від умовностей. Як би Господь подарував ще трішки часу, то я б знав, що робити.
Наша скрипка вже не плаче, вона поспішає, як ніби доспівує перед кінцем світу. Благаю: зупинися, подаруй ще одну мить! Невже вона мене почула і сповільнила свій ритм? Поглянь на годинник, ще п’ять хвилин, і він оживе. Пам’ятаєш, як майстер Гануш зупинив його механізм?
Та час — не механізм годинника, його не зупиниш. Спочатку ледь повзе, потім набирає охоти і впевнено крокує, вкінці ж біжить і стрибає велетенськими кроками. Один, два, три, призупинився, чотири, п’ять, знову перепочинок. Залишилося ще три останні і тоді…
Почекайте! Я ще не все сказав! Ні, кінця не буває, він завжди є початком. Я вірю, що ми ще зустрінемося і, тримаючись за руки, зайдемо у собор святого Віта.
Переді мною Бланік відкрив свої двері, а за ними сніп світла. Зараз я преступлю поріг, там на мене чекає Любов і Радість. Чуєш фінальні акорди? Вони дарують надію на щастя, яке неодмінно прийде.
Овації. Наша симфонія закінчилася. Запала тиша. Ні, я помилився, чую здалеку ще якісь звуки. Що це?» — від здивування Вітас підвів голову.
Раптом голосно почулися три удари дзвону, а тоді заупокійний подзвін. На обличчі Вітаса майнула лагідна посмішка.
«Чуєш, кохана, подзвін із дзвіниці святого Віта? Це мене кличе Бог, і нехай Він завжди буде з тобою!»
ІVУ Марини був піднесений настрій. Все ж таки Вітас нагадав про себе після трьох з гаком місяців. Напевно скучив. Шкода, що так погано чула його голос. Отже, незабаром знову з’явиться. Від понеділка Марина не випускала телефона з рук.
У чому річ? — ніяк не могла збагнути, — що сталося? Він пообіцяв і знову обдурив? Що з ним діється? Де ж те кохання, не кажучи вже про обіцяні поїздки і спільну справу? То телефонував мало не щодня, а тут мовчанка. І що за дивний дзвінок після довгої перерви? Так довго мовчав! Чи я його зовсім не цікавила? — награно обурювалася Марина і водночас літала від щастя.
Минув тиждень, а від нього далі ні слуху, ні духу. Вона почала відтворювати слово в слово їхню останню розмову. Вітас телефонував позаминулої п’ятниці рівно о третій. Привітався, запитав, як справи і поскаржився, що має багато роботи, а тоді якось дивно промовив, що прослухав симфонію Сметани і порадив також її увімкнути. Може, він мав щось інше на увазі? Вона його погано чула, постійно скрипіло в слухавці. Пообіцяв зателефонувати, а коли — не уточнив.
Але… Якщо Магомет не йде гори, гора піде сама.
У понеділок уранці Марина відзначила: вже минуло одинадцять днів від тої дивної розмови.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сюрпризи долі», після закриття браузера.