Читати книгу - "Рибалки"

грати опустилися за його спиною. Світанок інфернальною мітлою змів уламки святкування — і мир, який воно принесло, і полегшення, і навіть невдавану любов — мов конфетті, що встелило підлогу наприкінці вечірки. 15
Пуголовок

адія була пуголовком.

Створінням, яке ловили й приносили додому в банці, але котре, незважаючи на нормальну воду, скоро помирало. Батькові сподівання, що ми повиростаємо у великих людей, його мапа мрій, скоро померла, хай там як він її оберігав. Моя надія, що брати завжди будуть поруч, що ми всі понароджуємо дітей і матимемо цілий клан, навіть напувана найбільш живильною водою з усіх, також померла. Як і надія на еміграцію до Канади, коли та впритул наблизилася до того, щоб справдитися.

Та надія прийшла з новим роком, принісши новий настрій і мир, що перекреслював смуток минулого року. Здавалося, що той смуток до нашої домівки вже не повернеться. Батько наново пофарбував машину в блискучий темно-синій колір і часто, навіть безугавно, говорив про те, як оце приїде містер Байо, та про нашу потенційну еміграцію до Канади. Він знову почав називати нас пестливими іменами: матір він кликав Omalicha, «прекрасною»; Девіда — Onye-Eze, «королем»; Нкем — Ннем, за іменем своєї матері. Перед нашими з Обембе іменами він ставив слово «рибалка». Мати набрала втрачену вагу. Тільки мого брата, здавалося, ці зміни ніяк не торкнулися. Його ніщо не цікавило. Жодні новини, байдуже наскільки значні, не могли його звеселити. Його не тішила думка про політ у літаку чи життя в місті, де можна буде кататися на скейтах і велосипедах із дітьми містера Байо. Коли батько вперше згадав про таку можливість, ця новина здалася мені епохальною. Якщо підбирати тваринний еквівалент, то для мене вона була коровою чи слоном, а для мого брата — лише мурахою. І коли ми з ним пізніше пішли до нашої кімнати, він узяв цю мурашку — обіцянку кращого майбутнього — двома пальцями й викинув у вікно, сказавши:

— Я мушу помститися за наших братів.

Але батько намірився твердо. Розбудивши нас уранці 5-го січня — так само, як точнісінько рік тому, коли він оголосив про свій від’їзд до Йоли — він повідомив про те, що їде до Лаґоса, чим викликав у мене відчуття дежа вю. Я чув від когось, що закінчення більшості речей і явищ часто схожі — хай навіть і не дуже сильно — на їхні початки. У нашому випадку було саме так.

— Я просто зараз їду до Лаґоса, — оголосив він. На ньому були його звичайні окуляри, за якими ховалися очі, й сорочка з коротким рукавом і значком Центрального банку Нігерії на нагрудній кишені.

— Я повезу ваші фотографії, щоб подати заяву на проїзні документи. На той час, як повернуся, Байо вже прибуде до Нігерії, і тоді ми всі поїдемо до Лаґоса по ваші канадські візи.

Нам з Обембе за два дні до того поголили голови, і ми пішли з батьком до «нашого фотографа», містера Літла, який тримав лавку «Літлові фотографії». Містер Літл посадив нас на м’які стільці, над якими нависав чималий відріз тканини, за котрою горіла яскрава флуоресцентна лампа. За спинкою стільця висіло біле полотно, що вкривало третину стіни. Він увімкнув осліпливе світло, поклацав пальцями й попросив мого брата сісти рівно.

Тоді батько витягнув дві 50-найрові банкноти й поклав їх на стіл.

— Роби, як треба, — показав він губами. А тоді, повернувшись, як і того дня, коли поїхав до Йоли, він пішов геть.

Після сніданку з кукурудзяних пластівців і смаженої картоплі, носячи воду з криниці до баків, мій брат оголосив, що настав час «вирішальної спроби».

— Підемо його шукати одразу, як мама з малими підуть із дому, — сказав він.

— Куди? — спитав я.

— До річки, — мовив він, не повернувши до мене голови. — Уб’ємо його, як рибу, вудками з гачками.

Я кивнув.

— Я вже двічі відстежував його до річки. Здається, він ходить туди щовечора.

— Хіба? — спитав я.

— Так, — сказав він і кивнув.

У перші кілька днів нового року він не згадував про місію, але хмурився й тримався відсторонено, часто вибираючись із дому, особливо вечорами. Він повертався й писав щось у свій записник, а тоді робив якісь паличкасті замальовки. Я не питав, куди він ходив, і він теж нічого мені не розповідав.

— Я вже довгенько за ним стежу. Він ходить туди щовечора, — сказав мій брат. — Ходить майже щодня і купається, а тоді сидить під манго, де ми його тоді побачили. Якщо ми вб’ємо його там, — він зробив паузу, ніби йому на думку раптом спало щось суперечливе, — то ніхто про це не дізнається.

— Коли нам треба рушати? — пробурмотів я, киваючи.

— Він приходить туди десь на заході сонця.

Пізніше, коли матір з малими пішли собі, а ми лишилися самі, брат вказав на ліжко й мовив:

— У нас там лежать вудки.

Він витяг із-під ліжка довгі прути. То були довгі колючі палиці із серпастими гаками на кінцях. Їх волосінь було настільки вкорочено, що здавалося, ніби гаки приєднані прямо до палиць, від чого в них стало важко впізнати вудки. Я знав, що це мій брат переробив рибальське знаряддя на зброю. Я закляк від цієї думки.

— Я переніс їх сюди після того, як пройшов за ним учора до річки, — сказав він. — Тепер я готовий.

Він, певно, переладнав зброю тоді, коли зникав з очей і не казав мені, куди. Коли таке траплялося, моя душа раптом сповнювалася страху і заливалася темною річкою похмурих видовищ, котра витікала з уяви. Я несамовито шукав брата по всьому дворі, гарячково міркуючи, де він може бути, і одного разу мені в голову прийшла одна вперта думка і засіла там намертво. У відповідь на неї, я побіг до колодязя і глибоко подихав, перш