Читати книгу - "раКУРС"

зі страху, але чіпко тримаються на гілці, і вітер залишає їх у спокої. «Листочки як люди, — подумав я, — такі різні».

Анатолій Андрійович мав рацію. Виїхати в Росію — наразі єдиний мій вихід, але куди і з чим? Я не мав грошей навіть на дорогу, а потрібно ще знайти роботу, житло, і на це потрібні кошти.

— Я можу вам допомогти, — ніби прочитавши мої думки, сказав Анатолій Андрійович. — Проте в мене буде до вас одне прохання, навіть пропозиція.

— Я зроблю для вас усе, що попросите, — відповів я й додав: — Тільки прошу вас, звертайтеся до мене на «ти».

— Гаразд. Потрібно звільнити двох полонених, яких утримують бойовики, — сказав він напряму. — Це наші люди, і якщо не звільнити, їх незабаром розстріляють. Вони багато чого зробили для України, настав час допомогти їм звільнитися.

— Не боїтеся, що я вас здам?

— Не здаси, — упевнено сказав чоловік.

— Чому ви так вважаєте?

— Підказала інтуїція, — усміхнувся він.

— Але… Я б залюбки, але це не можливо! Мене одразу ж розстріляють!

— У мене є план, — сказав він, — як їх звільнити, і щоб ти не постраждав. Зробимо справу — і кожен із нас піде своїм шляхом. Ти виїдеш до Росії, а мені в інший бік.

Години зо дві ми обговорювали план дій. Було ризиковано, але мені вже не було чого втрачати — усе, що мав цінне, я вже втратив.

Анатолій Андрійович

Я довірився Євгенові, сказав, що підказала інтуїція, і це була правда. Знайти інший шлях порятунку двох молодих людей, які передавали координати пересування та дані про кількість воєнної техніки, фотографували об’єкти й відправляли СМСками, я не зміг. Обоє вони працювали незалежно одне від одного на ГУР і випадково «погоріли» в один день. Так склалося, що один із них утратив пильність, і, коли знімав на мобільник рух військової ворожої техніки, його помітили, затримали, перевірили мобільний телефон і викрили нацика. Інша людина попалася тоді, коли з-за рогу будинку фотографувала на мобільник новий блокпост. Ззаду підійшов ополченець, скрутив руки, подивився фото на телефоні й заарештував.

Агенти доповіли, де перебувають затримані, також ми вже знали, що їх жорстоко катували й мали намір розстріляти. Ані судів, ані вироків, розстріл — і все. У доповіді керівництву я висловив думку про порятунок затриманих. За добу отримав відмову, бо це тягло за собою мій вихід. Я знову попросив про порятунок двох наших людей, які так багато зробили для країни, але дуже мало прожили на цьому світі.

«Розробіть план, і ми його розглянемо», — отримав я повідомлення.

У мене виник план порятунку випадково, коли я був із Женею на фізпроцедурах. Потрібно було лише отримати його згоду. Коли хлопець почув про те, що можна покинути службу й виїхати з ЛНР, він майже одразу погодився. Я його не дурив, справді щиро бажав знайти своє місце, бо знав, що воно деінде, але не в лавах бойовиків. Справді, хлопець непоганий, щирий і добрий. Найбільше з його розповідей вразило те, як він захоплено розповідав про степи, своє місто, про Донбас. Він щиро любив рідну землю й уважав, що робить усе, щоб життя людей покращилось. Юнак збився з дороги й зараз стоїть на розпутті. Коли я вирішив запропонувати йому виїхати до Росії, то був упевнений, що наразі цей варіант для нього буде найкращим. Йому справді потрібно вирватися з рядів ополченців, щоб усе проаналізувати й зробити висновки. Я впевнений у тому, що його можна врятувати, поки ще не пізно. У Жені ще все життя попереду, і я знаю, що він обере правильний шлях, потрібно дати йому трохи часу.

Євген

У призначений для нашої справи день я заступив на зміну зранку й мав бути на чергуванні добу. Уже звечора начальник караулу добре приклався до чарки, і це був для мене хороший знак. Кілька разів я заглядав до нього в приміщення, де на столі були розкладені шматки сала з проріззю, хліб, газована вода, а посеред цього безладу стояла літрова пляшка горілки. Я знав, що він не зупиниться, допоки пляшка не спорожніє. Він міг не випити всю горілку одразу й лягти спати. Десь опівночі я навіть надворі почув його голосне хропіння.

Підійшов до воріт і подав умовний сигнал рукою чоловікові біля чорного джипа. Автівка з МВСними номерами під’їхала до воріт. З неї вийшов Анатолій Андрійович у камуфляжній військовій формі Армії Південного Сходу, з ним — молодий чоловік, також у формі. Вони привіталися, подали документи на етапування, я їх переглянув, забрав і викликав охоронця з приміщення.

— Ось цих забирають, — сказав я, пред’явивши папери.

— Куди їх проти ночі? — позіхнув охоронець.

— Куди й інших, — сказав я, — на розстріл.

— І не спиться їм, — невдоволено пробурмотів собі під ніс охоронець і пішов усередину приміщення.

П’ять хвилин здалися вічністю. У нас усе було продумане до дрібниць, але за умови, що начальник караулу не прокинеться. Я підійшов ближче до приміщення, де він спав, — звідти долинало хропіння, схоже на роботу тракторного двигуна.

Нарешті вивели затриманих. Хлопець ішов сам, хоча все його тіло було в плямах крові, а обличчя — настільки розбите, що не видно й очей. Руки зв’язані позаду, і