Читати книгу - "Диво"

те, що держава наша не схожа на будь-яку з існуючих, нині й з тих, що будь-коли існували в історії людства, але ми відчували і власну могутність, ми бадьоро співали «Если завтра война…» і обіцяли бити ворога на його території, і заколисаний такою упевненістю якийсь там професор Отава міг дозволити собі розкіш займатися вивченням аж таких відлеглих проблем, як мистецьке минуле свого народу, спокійно й неквапом відтворював він у своїй уяві золотий вік Київської Русі, відбував разом з давніми майстрами мандрівки по всій землі, вкритій пущами й борами, будував собори, покривав їх дивними фресками й дорогою мусією, і ніхто йому не заважав, ніхто не ставив того за зле; шанобливість, якою оточувано його, на перший погляд дивацькі й не кожному потрібні заняття, впокоювала Гордія Отаву дедалі більше, він був переконаний, що так триватиме стільки, скільки має бути, ніщо не завадить йому викінчити справу його життя, ніхто потім не звинуватить його в тому, що він змарнував своє життя, прогайнував його, провів у неробстві.

Але щоб отакий дивний і сумний фінал, безглуздо-трагічний фінал?

І по мудрому чорт катається. Стара, на жаль, вічно актуальна пересторога…

Шнурре примчав до гестапо сам. Він не покладався на тих запопадливих телепнів, які те й знають, що хапати людей без розбору та запаковувати їх до в’язниці. На ньому був сірий цивільний костюм, сіре ворсисте пальто, м’який капелюх, який він скинув, убігши поперед зондерфюрера до кімнати, до півтемної кімнати, де Гордій Отава ще й крізь сутінки намагався розгледіти внутрішню гестапівську в’язницю й снував свої невеселі думи. Може, професор Шнурре скинув свого м’якого капелюха (аж диво бере, як він довіз незім’ятим з самої Німеччини такого м’якого капелюха!) з пошани до свого колеги професора Отави, а може, через те, що спітнів, поки вибігав на четвертий поверх, бо він не міг спокійно підійматися по сходах, знаючи, що тут жде його гер професор, жде чи й не жде, може, він і не сподівався на підтримку, цілком випадково, ймовірно, згадавши його ім’я, але серед людей науки мають існувати певні норми поводження, має бути, як то кажуть, солідарність, старі професори ще за його юності вчили, що між ученими має бути солідарність навіть у помилках, як між святими й жінками – в гріхах, хоча це можна було б віднести й на карб державних діячів, які то з незрозумілою прискіпливістю вишукують щонайменші похибки один в одного, то раптом заплющують очі навіть на цілком відвертий розбій, але, хвала богу, з цим буде назавжди покінчено, як тільки в Європі, а там і в цілому світі запанує новий лад, встановлений доблесними німецькими військами під мудрим проводом фюрера, бо німецька нація віддавна вважається найсправедливішою на землі, її великі мислителі, поети, музиканти заклали, як ніхто інший, підвалини для гармонійного правопорядку в світі, лишається тепер зробити ще одне зусилля і…

Він говорив безугавно весь той час, поки вони спускалися по сходах, великодушно поступився Отаві місцем коло поручнів, бо ж однаково той не міг кинутися вниз, у вузьку кам’яну шахту, передбачливо загороджену міцною дротяною сіткою, опріч того, кидатися вниз головою для професора Отави тепер, коли його так вчасно й благородно рятували (і вже вдруге, а якщо лічити ще й випадок з сином, то втретє!), не було ні причин, ні тим більше сенсу, якщо взагалі можна відшукати будь-який сенс у тому, щоб добровільно розбивати голову, яку ще нікому не вдавалося заново склеїти, так, ха-ха!.. – на жаль, не вдавалося, хоч іноді така потреба й відчувалася; історія наводить нам безліч прикладів, і в даному випадку голова професора Отави теж належить історії, так як належать історії обличчя всіх великих державних мужів, вони якраз проходили вестибюль, прикрашений (професор Отава вранці й не помітив тої «прикраси») великим портретом Гітлера з українським написом внизу: «Гітлер-визволитель», – зеленаво-брунатні відтіння, військовий плащ з настовбурченим коміром, високий офіцерський кашкет, звіряче поличчя між зеленавістю картуза й плаща, розмахані штрихи, всезагальна колючість, враження таке, що портрет ось-ось загарчить на тебе по-тигрячому; бідна історія! – невже їй нічого більше привласнювати, окрім таких мармиз?

Але Гордій Отава мовчав. Міг би багато дечого сказати балакучому геру Шнурре, та, бач, ролі в них були такі, що в одного не затулявся рот від захвату своїми успіхами, своєю переможністю, а інший мав тільки мовчати або ж відповідати на запитання, які може поставити йому будь-хто з переможців, запитання найнесподіваніші, найбезглуздіші, найобразливіші, найобурливіші, однаково, його обов’язок тепер полягав тільки в тому, щоб задовольняти цікавість переможців, вволювати їхні примхи, підтверджувати їхні припущення, і все то без жодної спроби опору, бо з огляду на військовий час він може бути віднесений до людей, що становлять небезпеку для нового ладу, як це вже мало й не сталося через непотрібну запопадливість функціонерів гестапо, і якби тільки він так вчасно не згадав про свого великодушного і, хвала богу, впливового колегу, то невідомо, чим би все скінчилося, і чи…

Професор Отава відчував себе в ролі приреченого задовольняти забаганки переможців навіть тоді, коли вони покинули сірий будинок гестапо, і коли вони вечеряли в ресторані з написом на вхідних дверях: «Тільки для німців», і коли по вечері Адальберт Шнурре запропонував йому невеличкий шпацірганг, тобто прогулянку до площі Богдана і навколо Софії, вважаючи, що буде добре трохи розносити неприємний настрій цього не зовсім щасливого, точніше кажучи, просто таки фатально нещасливого дня, відкинути від себе рештки незгод, як відкидають непотрібні спогади, а що може ліпше надаватися до цього, аніж нічна прогулянка навколо тисячолітньої святині слов’янського світу.

Найлютіший ворог не вигадав би тяжчої кари для Гордія Отави, аніж пропонована йому після всього прогулянка навколо Софії: в мертвому, сплюндрованому, потоптаному, збезчещеному місті, серед темної ночі мав він ходити туди й сюди коло собору, вивченню якого присвятив життя, ходити поміж фашистських вартових, що стовбичили там і там і сито відмуркувалися на паролі, проказувані їм штурмбанфюрером Шнурре, ходити лиш для того, щоб усвідомити з трагічною остаточністю жорстоку істину війни: місто не твоє, собор не твій, святині не твої, нічого твого тут немає, а отже, немає й тебе, бо існуєш ти, тільки допоки володієш своєю землею, своїми містами, своїми святинями, своєю батьківщиною й дідизною.

– Я не піду туди, – сказав твердо Отава, вже коли вони пройшли дзвіницю