Читати книгу - "Емілі з Місячного Серпа"

аж трусилася, коли доктор Барнлі покидав Місячний Серп. Знала його недоладні погляди щодо запобігання сухотам. Бажаючи вмилостивити його, вона дозволила Емілі ледь не цілими днями гуляти на свіжому повітрі, аби лиш не докучав їй розмовами про спання з відчиненими вікнами, бо саме це мав на увазі доктор Барнлі, говорячи про сон «просто неба».

— Він більше турбується про Емілі, аніж про власну дитину, — зауважила Елізабет, звертаючись до Лаури.

— Ільза здорова, — відказала з усміхом Лаура. — Була би кволим дитям, Аллан простив би їй те, що… що вона є дитям своєї матері.

— Тсс… — Елізабет приклала вказівного пальця до вуст. Але було вже запізно. Емілі, що саме заходила до кухні, почула слова тітки Лаури й цілий час міркувала над ними в школі. Чому це Ільзі можна простити чи не простити те, що вона є дочкою своєї матері? Таж будь-яка людина є сином або дочкою своєї матері, й Ільза не виняток! Де ж тут переступ? Емілі так ревно розгадувала цю таємницю, що була геть неуважною на уроках, відтак наразилася на дошкульну іронію панни Браунел.

Однак вернімося до Чорноводдя, де Тедді, об’їхавши ковзанку по колу, саме провадив Емілі до лавки, на якій чекала Ільза. Її золотаве волосся творило неначе ореол над білосніжним чолом. Щоки зарожевілися, а очі блищали двома діамантами. Артистична натура Тедді не могла залишитися байдужою до Ільзиної вроди — він замилувався нею.

— Хіба Ільза не гарна на вроду? — спитав Тедді.

Емілі не відала ревнощів. Не те її вразило, що хтось хвалить Ільзу. Та, однак, щось їй справляло прикрість.

Тедді дивився на Ільзу зі щирим захопленням. «Його засліплює, — гадала Емілі, — це мерехтливе у сонячному сяйві золото Ільзиного волосся».

«Коли б я мала гривку на чолі, Тедді й мене вважав би красивою», — подумала вона з гіркотою. Звісно, темне волосся не таке гарне, як світле. Однак у мене занадто високе чоло, всі це говорять. А на портретику, мальованому Тедді, я виглядаю ладною, бо він прикрив мені чоло кількома локонами.

Це не в жарт її схвилювало. Дорогою додому її переслідували чорні думки; під час вечері нічого не їла, бо не мала гривки на чолі. Ця кількамісячна туга за гривкою нараз повстала в її серці з подвійною силою. Знала, проте, що тітку Елізабет нічим не вблагати. Роздягаючись перед сном, вона стала на кріселко, аби поглянути на своє віддзеркалення у свічаді, й спустила кілька пасмечок собі на чоло. Ефект був блискучим, вражаючим — принаймні, в очах Емілі. Раптом їй спало на думку: а що, як самій підрізати собі волосся, щоб вийшла гривка? Хвилина, не більше — і вже по всьому. І що ж тоді може вчинити тітка Елізабет, будучи поставленою перед фактом? Певна річ, вона страшенно розгнівається і, поза сумнівом, призначить їй те чи те покарання. Зате гривка залишиться гривкою, у кожному разі, допоки не підросте.

Стиснувши зуби, Емілі пішла по ножички. Вернувшись, гребінцем поділила волосся надвоє. Орудувала ножичками не більше хвилини. Чорні кучері падали на підлогу. І невдовзі мала вже омріяну гривку. Це суттєво змінило характер її обличчя: зробило його чи не визивним і дуже загадковим. Емілі з тріумфом дивилася на своє віддзеркалення.

І враз пойняв її страх. Ой, що ж вона накоїла?! Як буде гніватись тітка Елізабет! Раптово пробудилося й сумління — стало мучити дівчинку, і то жорстоко. Негоже було так чинити, негоже. Не слід було підрізати волосся заради гривки, якщо тітка Елізабет не дозволяє. Тітка Елізабет прихистила її, створила у Місячному Серпі домашнє вогнище… втім, Рода Стюарт говорила в школі, мовби Емілі проживає тут лише «з ласки». Все одно: вона відплатила тітці за «ласку» непослухом і невдячністю. Дочці Стара таке аж ніяк не личить. У панічному страсі, мучена докорами сумління, Емілі знову схопила ножички й заходилася втинати волосся аж до шкіри. Ставало гірше й гірше! Було видно, що на цім чолі лежала гривка, тепер обтята, знищена. Тож гніву тітки Елізабет таки не вдасться уникнути. І, на додаток до всього, вона перетворила себе на потвору, страховище. Емілі зайшлася плачем, позбирала з підлоги обрізані кучері, кинула їх до кошика з паперовим сміттям, загасила свічу й шмигнула під ковдру саме тоді, як тітка Елізабет заходила до спальні.

Емілі сховала обличчя в подушку — вдавала, неначе спить. Боялася, що тітка Елізабет про щось запитає і в очікуванні відповіді спрямує погляд на неї. А згідно з традицією Мурреїв, людині, до якої говориш, належить дивитися просто у вічі. Щоправда, в опочивальні було темно, хоч в око стрель. Емілі зітхала й переверталася з боку на бік. У ліжку під ковдрою лежала пляшка з гарячою водою, та ступні дівчинки були майже крижаними, бо не сміла притулити їх до пляшки. Невдячний неслух — вона негідна була такої приємності.

— Перестань нарешті крутитися, — пробурчала тітка Елізабет.

Емілі перестала крутитися. Але душею не заспокоїлася. Не брав її сон. Причиною могли бути як захололі ноги, так і роз’ятрене сумління. Аж тремтіла на думку про завтрашній день. О, тітці Елізабет буде на що подивитися! Швидше б настало оте завтра. І щоб усе вже було позаду! Емілі на мить забулася й різко перевернулася на другий бік.

— Чому ти сьогодні така неспокійна? — спитала тітка Елізабет, вельми незадоволена. — Може, змерзла?

— Ні, тітко Елізабет.

— Ну, то спи. Не зношу твого крутіння-вертіння. Точно так, ніби в ліжку маю вугра! О, Боже!

Тітка Елізабет, і собі доволі шпарко перевертаючись на другий бік, ненароком торкнулася ногою закрижанілої ніжки Емілі.

— Боже мій, дитино, в тебе ноги, мов ті бурульки. Ось, маєш пляшку — мерщій притули їх до неї.

Тітка Елізабет посунула пляшку до ніг племінниці, а та, мов кішка, притулила закляклі пальчики до ще гарячої посудини. Як приємно, як тепло, яка насолода!

І враз Емілі збагнула, що неспроможна чекати аж до ранку.

— Тітко Елізабет, я маю дещо на