Читати книгу - "Якщо на землі є пекло"

переодягли в стареньку одежу, а клеймоване табірне лахміття спалили. На дорогу дали печеної картоплі, трохи хліба, солі. А як стемніло, провели. Прощаючись, дівчатка плакали, бажали йому щасливого повернення на Батьківщину.

Дяді Васі довго щастило. За два тижні він дійшов аж до Бреслау. Але тут щастя зрадило йому. Попався у лісі серед білого дня, коли спав, бо ж доводилося йти тільки вночі, а вдень ховатися від людського ока. Він добре замаскувався, і ніякий чорт його б не знайшов. Знайшла вівчарка. Прокинувся від гавкоту — і побачив перед очима червону пащу, гострі ікла, наїжачену шерсть хижого звіра, почув попереджувальне: «Не ворушись!» Це був німецький лісник з карабіном у руках. Не яка-небудь поганенька рушничка, а справжній бойовий карабін, на поясі підсумки з обоймами і величезний кинджал. Та ще й клята вівчарка... Дядя Вася із сумом подумав, що чинити опір безглуздо...

Лісник вивів його на шосейну дорогу, зупинив першу стрічну машину й на ній привіз у поліцію, за що одержав нагороду — триста марок — тут же, в поліції.

— Комісар, більшовик? — насамперед запитав слідчий.

— Господь з вами, — відповів дядя Вася і перехрестився, прикидаючись набожним. Виснажений, з посивілою бородою — старезний дід, та й годі.

— Скільки років? — запитали його.

— Я й сам не знаю, бо неграмотний. Та вже чимало...

— Ким працював до війни?

— Пас колгоспних свиней. Приїхав сюди добровільно, працював у якогось німця, та він до мене ставився гірше, ніж я до його скотини, і тому вирішив піти до інших. А вони мене гнали в шию. Оце й уся історія. Якби був молодший, то, може, й узяли б. А так — кому потрібний? Нехай бог милує...— сказав, знову перехрестившись.

Слідчий дещо записав і взявся розглядати його руки, щоб переконатися, що це таки свинопас. А руки ж у нього були шкарубкі, вузлуваті й темні, як коріння старого дуба. Слідчий зрадів, що «речовий» доказ підтвердив характеристику, яка вже склалася в його голові, та й сподобався йому оцей темний, затурканий і кумедний старий, що без кінця хрестився на портрет Гітлера. «Типовий представник неповноцінної раси»,— подумав слідчий, і відправив дядю Васю в табір смерті.

Виявилося, що дядя Вася проходив карантин у піщаному кар’єрі разом з Володею та Жорою. Коли хлопці втаємничили його в свої плани, він сказав: «Діло це нехитре, зробимо». Сказав так спокійно і просто, ніби мова йшла про купу сміття. І вони почали носити сміття на смітник, куди кидали і відгвинчені деталі дорогого, дефіцитного обладнання. В цьому ділі дядя Вася став «головним інженером». Як людина з великим технічним досвідом, він сам визначав, що і як відгвинчувати, відпилювати чи псувати, і сам же здійснював усю операцію. Хлопці лише створювали умови — охороняли, маскували, закривали від стороннього ока, коли він порпався в механізмах, деталях, контейнерах і ящиках, та вели кругове спостереження, щоб не прогавити появу начальства. Роздобули дещо з інструментів: ломик, молоток, зубило, металорізальну пилку, викрутку, гайкові ключі. На величезній будові це було порівняно легко знайти. Щойно створена підпільна група Опору розгорнула свою діяльність. Тепер не було жодного агрегату чи механізму, привезених по залізниці, до яких вопи не доклали б рук, особливо дядя Вася. А руки у нього були справді золоті. Він знав, що і як зробити, аби нацистським інженерам потім довелося місяцями сушити мізки над тим, як виправити становище...

На території будови, неподалік від центральних споруд, була невелика, але глибока улоговина — справжнє урвище, яке використовувалось як звалище будівельного сміття. Проектанти розрахували, що за три роки будівельних робіт воно буде заповнене сміттям, засипане зверху землею і стане рівним, як аеродромне поле. Разом із сміттям у це урвище тепер потрапляли деталі дорогих механізмів і мішки з цементом найвищих марок, ящики з катушками мідного дроту, цвяхами, болтами, електродами для електрозварювання тощо. Усі ці дорогі матеріали разом з будівельним сміттям навіки осідали мертвим баластом на дні звалища, куди не здогадався заглянути жоден з німецьких спеціалістів,— може, ще й тому, що для тисяч в’язнів це звалище служило водночас і нужником.

Якось дядя Вася сказав: «Якщо попадемося, кара буде одна — шибениця! 1 за одну гайку, і за тонни обладнання. То ж яка нам різниця? Давайте будемо фугувати на всю котушку». І вони «фугували». А крім цього, ще й умудрялися насипати піску в букси вагонів, які надходили на будову і які доводилося розвантажувати.

Великим ентузіастом цієї справи став молодий парижанин Марсель Жіро, який опинився у таборі за участь у французькому русі Опору. Спершу він потрапив у заложники і чекав розстрілу. Багатьох заложників розстріляли, а йому випадково пощастило вскочити в колону, яку кудись відправляли. їх загнали у вагони-телятники і привезли в Освенцім. Марсель люто ненавидів гітлерівців. Стискуючи кулаки і гнівно зблискуючи очима, він казав: «Ми їм збудуємо таку електростанцію, що у Берліні від напруги згорять усі лампочки, а у Гітлера в очах засвітить, засвербить у носі і заколе в печінці!» Марсель був щирим і надзвичайно товариським хлопцем, для якого дружба — понад усе. Він любив усіх підпільників, але Жору — більше за всіх. Може, тому, що Жора знав і часто співав французькі пісні, а скоріше тому, що той добре молодів французькою мовою, і говіркий Марсель не почував себе одиноким. Більшість в’язнів називали юнака Георгієм або Георгом, а Марсель кликав його так, як і Володя, Жорою, вкладаючи в це ім’я особливу ніжність. Якщо доводилося нести важкий ящик, Марсель рішуче відсторонював Жору і підставляв свої плечі і навіть ображався, якщо той теж намагався взятися за ящик. Говорив він темпераментною скоромовкою, як кулемет, випускаючи в секунду десяток слів, і один тільки Жора міг уторопати, про що так жваво лопоче цей парижанин.

Поважали й щиро любили в підпільній групі літнього поляка Сильвестра Домбровського. Ще зовсім недавно він мав у Краківському воєводстві своє невеличке господарство, нажите невсипущою працею кількох поколінь Домбровських. Хтось із місцевих поліцаїв заявив у поліцію, що Сильвестр приховує від властей зерно та іншу сільськогосподарську продукцію. Представники окупаційної влади з жандармами вчинили обшук