Читати книгу - "Дофін Сатани, Олесь Ульяненко"

шукати? Ти що, його на власні очі бачила? Ще мені одна віща Касандра. Брись до клієнтури, що зачекалися твого секіля… Лігретниця і мїнетниця.

Юрмисько зливалося, розсипалося, знову зліплялося, як купа вареників, знову розліплялося, стягувалося у тягучу масу, харкаючи від газів чи випльовуючи через усі отвори «демонів», що їх виганяла баба Ориська.

— Іди, Сатано! Ти служиш Сатані, — заверещала Ориська неправдоподібно тоненьким голосочком, потім зайшлася і зовсім не своїм глаеом; зійшла піною, як ванночка з піною для бриття.

— Іди, Сатано… Іди, Сатано… Іди, Сатано… Ти служиш Сатані… Ти служиш Сатані… — заверещали речитативом, в один голос бажаючі зцілитися.

— Ану вас всіх, ти ще поплатишся, Васьковичу. Здорово поплатишся. Це не погроза.

— Я тебе в порошок зітру, сука недоношена. Кишка тонка.

— Ну, це ми ще подивимося, — тихо, ледь не з плачем, блідіючими висинілими губами проговорила Ліліт. — Правда за мною.

— Ні. За законом. А закон — це я. Навіть не президент. Ніхто мені не вказівник. Чхати я хотів. Не сунь носа куди не слід. Засцянка хєрова… Я державний чоловік, а ти простітня. І президент така ж потаскуха, як і ти… Ич чим надумала взяти старого вовка…

— Цього мені було і треба, — спокійно і врівноважено мовила Ліліт, відходячи назадки до «рено», по ході виймаючи з кишені диктофон. Покрутила перед обличчям на одному пальчику, продітому крізь петлю шнурочка. — Зараз ти нікуди не дінешся. Шабашуй далі.

«Рено» рушило з місця, а спраглі зцілення заверещали і зацибали на дзиґликах, лавках, стільцях. Мама їхня, Орися, стояла у повен зріст, з піднятими догори руками, з запіненою бородою. «Щоб ти здохла, падлюка», — подумалося Ліліт, але зовсім не по-злому: як можна вибачити рідній свекрусі.

«Рено» котило Харківською трасою: вогні серпантином світлячків тягнулися упродовж шосе; дома стояли мов обезлюднілі, лише червоні вічка каганцями вікон горіли рівним вогнем, видаючи там ознаки життя; дальнобійні фургони пливли у темряві на ілюмінаційне зарвище над містом; вони йшли, як великі пароплави сухопутних морів і рік, у невідомість життя чи смерті, слави чи любові, і шурхотіння коліс, гамір людей і запах помаранчів. Потім Ліліт зовсім заспокоїлася; їй стало байдуже, навіть холодно, навіть захотілося попоїсти чогось смачненького. Спочатку надмірний спокій налякав її, наче виття собацюги під вікнами на чиюсь смерть. Поволі вона забувала Ракшу, міністра і все навколишнє. їхала навмання, до японського ресторану. Зіткнення з реальними речами тонко, майже непомітно зближало її зі світом: так, дно чайника, куди налип недопалок паперу, пляма на светрі після застілля наодинці; тонкий пух, сірий пух спаленого паперу чергової цидулки залицяльника, щітка з волоссям того ж таки Ракші і удари трамвайних коліс під її широким синім вікном. Це було життя. І вона не хотіла ним, цим життям, гребувати. Підкотила до японського ресторану. Гальмонула. Відразу кілька чоловік запропонували їй свої послуги — підтримати під ліктик, допомогти зняти хутро — сяка-така мила блаж, що подобається жінкам. Ліліт дійсно була ефектно красива. І, на привеликий жаль усіх мужиків, — не блядь, якщо не враховувати випадкових зв'язків незаміжньої жінки. Тут її зовнішність давала привід для нездорових думок.

Річчі не скупився на гроші. Закоханий, він пурхав метеликом у яскравому кімоно з зеленими і червоними драконами. Готував печеню. А коли Івана довго не було, він впадав у тоску, і тоді Річчі став приводити до себе молоденьких, зовсім юних хлопчиків. Але все це закінчувалося платонікою. Ніяких статевих контактів. Одна романтична платоніка. Неосяжне ясне синє небо за вікном. І Річчі благодушно дозволяє пестити своє волосся, з неприхованою радістю, з приємністю відчуваючи, як м'який павучок пальців, п'ятірня, лапками, лапками перебирався від тім'я і до шиї. Річчі мружив від втіхи, як коллі, очі, якого щойно почухали за вухом. Він би віддався з превеликим задоволенням, але лякався Івана. Але саме чому? Того ніхто не знав. Його не лякала смерть. Те, що Іван вибраний, а він, Річчі, повинен йому допомагати, то в цьому у нього не було ніякого сумніву. Проте сумніви щодо божественного, взагалі божественного не тільки до Івана, закрадалися давно. У відчаї, не дочекавшись Івана, він мастурбував, бавився вібратором, пластиковим фалосом, плакав, скиглив, що більше на поріг його не пустить. Немає нічого. Чорна яма. І все. Ніякої божественної вибраності не існує. І все.

Нарешті з'являвся Іван, але це підбадьорило Річчі, бо з'явився він не сам, а з довготелесим типом на прізвише Пахноцький. Тож Пахноцький розповів свою коротку історію, що розчулила чутливу душу і серце Річчі. Служив він, Пахноцький, прапорщиком у піхотному полку. І вподобав його зампотилу. Ну, той, що командує горшками, яловичиною, свининою, тушонкою. Пахноцький сам у захопленні від такої уваги, але прапорщик Алібасов, колишній його коханець, там би мовити, — Пахноцький червонів, — зчинив справжній скандал. Ледь не дійшло ледь не до суду армійського. І винним у всьому виявився Пахноцький. Після офіцерського суду честі його затягли солдати до котельної. Вибили передні зуби, зняли штани і зробили те, що роблять всі, тільки насильно. Поодягавши брезентові рукавиці, вони забавлялися з його прутнем як могли — до крові. Потім побили. Вибили ще і кутні зуби. Непритомного підкинули до танкової дивізії. І от вся історія. Звинуватили командира полку, потім Пахноцького витурили за межі НДР, де він служив, а там, в Союзі, справа його не пішла далі військової дрібної канцелярської контори. Обійшлося. Займається зараз Пахноцький тим, що грає на гітарі, виконує другорядні ролі в масовках вистав та інколи з'являється на здибанці гомосексуалістів на Льва Толстого в туалеті. Він ніколи не думав, що опуститься так низько, але нічого не поробиш. Доля у нього така. Що там? На Льва Толстого? Як воно? Стоїть один на проході, вибачаюсь, на виході, — світло у туалеті відсутнє: сморід лайна, сечі, хлорки. Той, що на вході, сигналить запальничкою, кількістю спалахів сповіщає, хто прийшов, — свій чи чужий. І всі роблять вигляд, що мочаться. І така у них конспірація, хоча кажуть, що закон скоро скасують за переслідування гомосексуалістів чи вже відмінили. Але вони, туалетні пєдіки, ніяк не можуть змінити своїх вульгарних, мазохістських штучок. Річчі плакав. А Іван сидів нерухомо, розхитуючись на стільцеві, в такт і ритм завиванню Річчі. Іван не розпитував про Алібасова, про полковників та майорів, про коханців та коханок. Він тільки цікавився їхнім збіговиськом на Льва Толстого. В парку Шевченка. Потім він дістав з торби «Поляроїд», сфотографувався, розкинувши широко руки і розкрилля могутніх плечей, роздягнений до пояса, розіклавшись, напівлежачи на дивані, — білозубо усміхнувся у кадр. Потім нашвидку