Читати книгу - "Білий замок на Чорній скелі, Костянтин Матвієнко"

як посядеш, тоді побачимо! — відповів привид. — Щоб тобі було відомо, пані Загра, одна з керманичів секти ратхарів, байдуже, що вчена, а намагалася інкогніто звернутися до жерців Зорі, аби з'ясувати, чи правда це, про енергетику Престолу.

— Гадаєте, вона, вчена дама, може серйозно вірити у таке? — знизав плечима Нод, і від цього мимовільного руху прокинувся.

А Рамир прокинувся від задухи. Над головою гупали матроські черевики та лунала багатоголоса і багатоповерхова лайка. У напівтемряві трюму на тлі білого тюка бавовни виднів силует Клирта Рея. Хлопець збагнув, що допоки вони з Едою спали, капітан не стулив повіки. Дівчина звабливо розкинулася уві сні майже поруч. Її тонка рука звісилася із тюка, мало не торкаючись Рамира. Йому подумалося, що князівна, мабуть, вперше у житті почиває на такому малопридатному для сну августіших осіб ложі. Раптом захотілося ніжно перенести її на справжнє ліжко.

Від цієї невчасної фантазії парубка відволікли чиїсь обережні кроки. З-за тюка блимнув промінь ліхтарика, а за ним з'явилася червона мармиза, яка одразу видавала фаховий статус її власника — боцман. І люлька при ньому, і боцманський свисток, і вислі сивіючі вуса.

— Капітан переказує, що ми минули прикордонний контроль, — хрипко сказав він, — і тепер ви можете перейти до зручнішого приміщення. Йдіть за мною, лишень мовчки.

Еда, прокинувшись, не одразу збагнула, де вона знаходиться, однак швидко прийшла до тями. Вона поквапилася прикрити капелюхом обличчя від спостережливих очей моряка і разом з Рамиром та Клиртом рушила слідом за боцманом. З вантажного трюму вони піднялися на нижню палубу, звідти — на верхню і зрештою опинилися у чотиримісній каюті, де на них чекав сніданок. До ілюмінатора пробивалися червонясті промені світанку.

— Капітан наказує вам не виходити звідси до самого кінця подорожі, — розкотився бас боцмана. — Ні в якому разі. Сьогодні уночі ми виявили «зайця». Він якось проліз на облавок у порту. Принаймні, так каже. Гальюн он там, — моряк вказав на двері у кутку і залишив каюту, уникаючи відповідати на питання про нелегального пасажира, яке вже зібрався поставити Клирт.

Зовні клацнув замок, а капітан зачинив двері з внутрішнього боку на цілком надійний засув. Утікачі, нарешті, відчули себе у певній безпеці. Клирт, який не спав уже другу добу, одразу засопів на своїй койці.

Молоді люди лишилися майже сам на сам. Рамир, як міг, ховав очі, щоб не виказати своїх жадань поглядом, але це майже не вдавалося. Однієї миті, коли Ерада відвернулася до ілюмінатора, він задивився на її акуратну голівку, опустив погляд на плечі, тоді на груди... І тут дівчина несподівано обернулася та поглянула йому прямо в очі. Від того Рамира аж дрижаки взяли, тому він не помітив, як Ерада також раптом зашарілася...

14. Тяв

У дворі «Зоряної вежі», як неодмінно називав цей маєток барон Дорг, було ще темно. Так само дзюрчав скляний фонтан над ставком. Нод підхопився з ліжка, щоб вийти до вбиральні — далося взнаки вино, змішане з лимонним соком, що він випив за вечерею. У прочинене вікно холу разом зі свіжим повітрям долинало хлюпотіння хвиль. І раптом — звук осипання каміння і чийсь не раз чутий голос, який коротко вилаявся. Не вмикаючи світло, парубок визирнув назовні так, щоб його не можна було побачити у вікні. До берега, відкидаючи довгу тінь, стрімкою стежиною, що вела з парку до моря, спускалася знайома постать — Планс. З-за великого валуна на пляжі йому назустріч підвівся якийсь чоловік. Вони поговорили не більше п'яти хвилин, і камердинер берегом пішов у напрямку пірсу та зник із поля зору. Незнайомець рушив у протилежний бік. За кілька секунд шарудіння гальки під кроками обох потаємних співрозмовників стихло. Нод у задумі повернувся до ліжка і несподівано для себе заснув. Цього разу — без усіляких балакучих сновидінь.

Розбудив його ніби щойно чутий голос Планса, який шанобливо повідомив, що вранішня кава вже парує, а пан барон чекає надворі. Нод нашвидкуруч умився, вдягнувся і, стоячи випивши кави у холі першого поверху, вийшов на ганок під портиком з чотирьох колон.

— Знайомся, це моя «Фурія», — гукнув до нього Самус, який спирався на капот чорної спортивної машини. — У неї дванадцятициліндровий двигун об'ємом дев'ять літрів, потужність двісті п'ятнадцять кінських сил! Розганяється до ста сімдесяти кілометрів за півхвилини... Ну, добре — за хвилину — до ста п'ятдесяти трьох, — попустився барон під іронічним поглядом Нода, який щось трохи пам'ятав із теревенів однокурсників на перервах. — Усе одно це найпотужніша машина у світі.

Справді, такі автівки Нод бачив лише у західних журналах, які приносили до Академії Сили синки дипломатів. Низька посадка, агресивний вишкір хромованого радіатора та блискучі ковпаки на колесах дійсно справляли враження. На додачу капот цього уособлення розкоші, виправдовуючи його назву, прикрашала металева статуетка оголеної крилатої жінки, яка подалася уперед ніби для злету. Самус сказав, що цю жінку-фурію зроблено із щирої платини. На мить Нод навіть подумав, що не від того, аби похвалитися такою машиною перед однокурсниками. Заздрісного Прена, мабуть, заціпило б від самого лише вигляду «Фурії».

Планс поклав у багажник дві сумки та, вислухавши якісь настанови барона, відчинив перед ним дверцята з боку керма.

— А ти не бажаєш повести? — раптом запитав Самус.

— Ні, — Нод поквапився зайняти сидіння пасажира, і «Фурія» вилетіла з двору.

— До речі, ти взагалі вмієш водити? — запитав барон, коли вони вже виїхали з вузької дороги, що вела до маєтку, на рівну, обсаджену пірамідальними дубами трасу Тасав-Аріод і помчали на північ.

— В Академії навчали, але таких машин я не водив.

— Добре, що ти навчався на військового — це королівська професія.

— І ти туди ж! То Горанг півночі про престол розказував...

— А «Фурію» я тебе водити навчу, — барон, пускаючи повз вуха слова про привида, у якого не вірив, заклав різкий віраж, виїжджаючи на трасу.

— Еге, одразу по тому, як крега впіймаємо.

За такою балачкою вони стрімко проминали села обабіч дороги. В'їхали у невелике і геть сонне містечко, яке звалося Котідан. Самус повідомив, що воно разом з численними іншими поселеннями та угіддями колись належало до великого майорату Азборанів. Дорога пішла униз — на долину, у якій розкинувся великий лісопарк, а за ним вже мали початися передмістя столиці. На узліссі близько до шосе стояла самотня, погано опоряджена садиба, обнесена похиленим тесаним тином. Самус