Читати книгу - "Артеміс Фаул. Утрачена колонія, Йон Колфер"

давно не було Квандрі. А може Кветрі?

Номер Один похитав головою.

— Я Номер Один. Це ім’я підкреслювало, що я ін­ший. А тепер воно робить мене унікальним. Не знаю, де ми чи куди ми летимо, але тут я почуваюся як удома.

Фоулі закотив очі.

— Вибачте, що втручаюся. Якщо чесно, я думав, що ви, демони, войовничі і байдужі до радостей життя. А цей малий говорить, як герой любовних романів.

— Той самий малий, що може підсмажити тобі мозок, — нагадав йому Кван.

— Як герой любовних романів, які я просто обо­жнюю, — швидко виправився Фоулі і трохи відсу­нувся.

Номер Один задоволено посміхнувся. Він живий. Він допоміг урятувати острів. Він, нарешті, знайшов своє місце у світі. Тепер, коли Аббот вийшов із гри, він може жити своїм життям. І перше, що він зро­бить, коли все владнається, — знайде демоницю з червоними плямами, схожими на ті, що в нього. Може, вони повечеряють разом. Приготують їжу. Може, вони мають багато про що поговорити.

Транспортер пролетів крізь захист і опинився в ранковому небі. З хвиль виступали гострі скелі ір­ландського узбережжя, позолочені вранішнім світ­лом. День буде гарним. На півночі зібралися хмари, але в домівках вони людей не втримають.

На берегах вузької затоки приліпилася купка бу­диночків. Рибалки уже вийшли і готували сіті.

— Тут ми зробимо зупинку, Артемісе, — сказав Фоулі. — Скинемо тебе за причалом. Я тобі зателе­фоную через кілька днів, поговоримо. — Кентавр по­клав руку хлопцеві на плече: — Народ дякує тобі за все, що ти зробив, але не забувай, що вся інформація має лишатися конфіденційною. Навіть батькам не можна розповідати, Артемісе. Доведеться тобі щось вигадати.

— Так, — погодився Артеміс.

— Добре. Знаю, цього можна було і не говорити. Втім, на тебе чекають у маленькому котеджі з квіта­ми на вікнах. Переказуй мої вітання.

— Перекажу, — машинально кивнув хлопець.

Пілот пішов на посадку і сховав транспортер за пустим напіврозваленим кам’яним будинком. Коли він переконався, що ніхто не бачить, над задніми дверима спалахнув зелений вогник.

Холлі допомогла Артемісу підвестися.

— Спокій нам не загрожує, — сказала вона.

— Знаю, — криво посміхнувся хлопець. — Завжди щось відбувається.

— Якщо не гобліни, то демони, що мандрують у часі. — Холлі поцілувала його в щоку: — Ти не хло­пець, а вулкан.

— Уже майже приборкав свої гормони.

Холлі показала на своє блакитне око.

— Тепер ми назавжди будемо часткою одне од­ного.

Артеміс торкнувся щоки під карим ельфійським оком.

— Не спускатиму з тебе очей.

— Це жарт? Господи, ти змінюєшся!

У хлопця запаморочилося в голові.

— Маю. Мені ж майже вісімнадцять.

— Ого! Це ти вже й голосувати можеш!

— Я вже кілька років голосую, — посміхнувся хлопець і постукав по каблучці-телефону. — Зателе­фоную пізніше.

— У мене таке відчуття, що ми маємо багато про що поговорити.

Вони міцно обійнялися, і Артеміс зробив крок до дверей. Вийшов, оглянувся, але в небі нічого не було.

На ранкових вулицях села Дункад Артеміс Фаул мав не дуже доречний вигляд. Самотній підліток

у розірваному костюмі. Він підвівся кам’яними схо­дами, лишаючи по собі попіл і мало не впав, підніма­ючись на причал.

Попереду, обіпершись на парапет, стояли люди. Бородатий рибалка розказував, що бачив уночі шес­тиметрову хвилю, що зникла, не доходячи до берега. Розказував він дуже добре, розмахуючи руками та імітуючи звуки. Інші чоловіки кивали йому в об­личчя, але за його спиною переморгувалися і хитали головами.

Артеміс, не звертаючи на них уваги, пройшов до котеджу з квітами на вікнах.

«Квіти? Хто б міг подумати!»

На дверях був цифровий замок, що в такому сіль­ському оточенні здавався зайвим. Утім, меншого Артеміс не очікував. Він набрав код. Його день на­родження: нуль, один, нуль, дев’ять. Двері відчини­лися, вимкнулася сигналізація.

Усередині було темно. Штори були опущені, і світло вимкнене. Хлопець увійшов в обставлений по-спартанськи будиночок: функціональна кухня, один стілець і простий дерев’яний стіл. Телевізора не було, але на полицях стояли сотні книжок з різ­них предметів. Коли очі пристосувалися до темряви, хлопець зміг розібрати деякі назви. Серед них були «Мистецтво війни» і «Звіяні вітром».

— Ти мене дивуєш, друже, — пробурмотів Арте­міс і торкнувся корінця «Мобі Діка».

Не встиг він торкнутися книги, як на кінчику пальця спалахнула червона цяточка.

— Знаєте, що це таке? — пролунав за спиною низький голос. Якби грім міг говорити, то гово­рив би саме таким голосом.

Артеміс кивнув. Зараз не час для різких слів і різ­ких рухів.

— Добре. Тоді ви знаєте, що трапиться, якщо мене засмутити.

Знову кивок.

— Чудово. Тепер заведіть руки за голову і повер­ніться.

Артеміс так і зробив і опинився віч-на-віч з висо­ким бородатим чоловіком із довгим волоссям, зібра­ним у хвостик. І волосся, і борода були сиві. Навколо очей додалося зморшок, а під очима пролягли гли­бокі тіні.

— Батлере? — сказав Артеміс. — Це ти ховаєшся під усім цим волоссям?

Батлер відсахнувся, немов громом прибитий. Очі в нього розширилися, в горлі раптом пересохло.

— Артемісе? Ви... Ви ж не свого віку! Я завжди думав, що...

— Позачасовий тунель, друже, — пояснив Арте­міс. — Я ж тебе тільки вчора бачив.

Але Батлера його слова не переконали. Він швидко підійшов до вікна і розсунув штори. Маленьку кімнату наповнило рожеве вранішнє світло. Батлер повернувся до хлопця й обхопив його обличчя долонями. Вели­кими пальцями він стер навколо очей попіл.

У тих очах він побачив таке, що в нього підкоси­лися коліна.

— Артемісе, це ви. Я вже почав думати... Ні, ні. Я знав, що ви повернетесь. — І повторив знову, більш упевнено: — Я знав. Я завжди знав.

Охоронець так міцно обійняв хлопця, що мало не переламав йому ребра. Артеміс міг би присягну­ти, що почув схлип, але коли Батлер його відпустив, обличчя в нього було таким, як і завжди.

— Вибачте за бороду і волосся, Артемісе. Потріб­но було загубитися серед місцевого населення. Як пройшла... е-е... подорож?

Хлопець мало не розплакався.

— М-м... Було багато подій. Якби не Холлі, у нас би нічого не вийшло.

Батлер пильно вдивився в обличчя хлопця.

— Щось змінилося. Господи, ваші очі!

— Так. Тепер у мене одне Холліне око. Довго по­яснювати.

Батлер кивнув.

— Поговоримо пізніше. Потрібно зробити кілька дзвінків.

— Дзвінків? — перепитав Артеміс, — Кілька?

Батлер узяв телефон.

— Звісно, потрібно зателефонувати вашим бать­кам. І Мінерві також.

Артеміс здивувався. І