Читати книгу - "Менгеттен, Джон Дос Пассос"

за чемність) стати в пригоді Вам обом в усьому, що в моїй силі й що сприяло б Вашому щастю. Даруйте, що дозволяю собі підписатись вічним Вашим невільником і шанувальником.

Джордж Болдвін».

Лист забрав аж три картки з штампом крамниці квітів. Міцно стуливши вуста, він перечитав його, ретельно підкресливши вгорі «т» і поставивши крапки над «і». Тоді, витягши з кишені купку кредиток, заплатив у касу й вийшов знову на вулицю. Був уже вечір, щось із сім годин. Усе ще вагаючися, спинився на розі, стежачи, як проїздять таксі — жовті, червоні, зелені, жовтогарячі.

-----

Кирпатий транспорт повагом сунеться під дощем в Нерровз. Старший сержант О’Кіф і рядовий Детч Робертсон примостилися з завітряного боку на палубі й дивляться на океанські суда, що стоять на якорі в карантині й на низький берег з корабельнями.

— Гляньте, на деяких ще зосталося бойове офарблення — кораблі Морського Відомства. Не варті, навіть, пороху, щоб висадити їх у повітря.

— Хай їм дідько, — невиразно мовив О’Кіф. — А добрий старий Нью-Йорк видається дуже хорошим, як на мене.

— Мені теж, сержанте, дарма, чи сонце сяє, а чи дощ періщить.

Вони пливли повз збиті докупи пароплави, що стояли на якорі. Деякі з них хилилися то в один, то в другий бік, довгі пароплави з куцими димарями, куці пароплави з довгими димарями, червоні від іржі, а які то ще й укриті плямами та смугами фарби захисного кольору. Якийсь чоловік у моторному човні махає руками. Люди в хакі, що збилися юрбою на сірому, дощем злитому чардаку, почали співати:

«Ой, піхото, піхото,

У тебе в ухах болото…»

У перловому тумані за низькими будівлями Ґовернорз Айденду мріють високі стовби, хвилясті кабелі, прозоре мереживо Бруклінського мосту. Робертсон витяг з кишені пакуночок і шпурнув його через облавок.

— Що це?

— Масть од паразитів. Вона не потрібна вже мені.

— Чому?

— Бо житиму в чистому, дістану хорошу посаду і, можливо, одружуся.

— А це не так і зле. Мені теж надокучило парубкувати. А хтось мабуть добре гріє руки біля цих суден Морського Відомства.

— Еге, саме тут і гребуть доляри.

— Авжеж, я певний.

A на палубі все співали:

«Вона працює у цукерні,

Дівчина хоч куди…»

— Ми йдемо вгору Східньою Рікою, сержанте. Де, у дідька, хочуть вони нас зсадити?

— Я залюбки поплив би сам до берега. І подумати тільки, що всі ці люди весь час сиділи тут і наживалися на нас… Тут, у гавані, платили по десять долярів на день за роботу.

— За те, сержанте, ми маємо досвід.

— Досвід?

«Війни ще не скінчивши,

Вертаємось у Штати…»

— Присягаюся, що шкіпер надто багато вихилив бокалів і взяв Бруклін за Гобокен.

— Гляньте, Волл Стріт!

Вони проходили під Бруклінським мостом. Над головами їм дзичали й скиглили електричні трамваї й спалахувало часом фіялкове полум’я на мокрих рейках. Позаду, над баржами, буксирами й поронами, високі сірі будівлі у смугах білої пари й туману стреміли аж під навислі хмари.

-----

Поки їли суп, ніхто не промовив і слова. Місис Мерівейл, у чорному, сиділа на чільному місті біля овального столу, дивлячися через одчинені, напівзавішені двері на вікно у вітальні, де осяяний сонцем кублився стовб білого диму над вокзалами. Цей дим нагадував їй небіжчика чоловіка й той день, як багато літ тому, вони прийшли разом дивитися це приміщення в щойно закінченому будинкові, що тхнув фарбою й крейдою. Нарешті, скінчивши суп, вона одігнала від себе ці спогади й промовила:

— То як, Джіммі, ти знову почнеш працювати в газеті?

— Певно, що так.

— А Джемз уже має аж три пропозиції про роботу. Це надзвичайно!

— На мою думку, найкраще працювати з майором, — сказав Джемз, звертаючися до Еллен, що сиділа поруч з ним. — Чи ви знаєте майора Ґудіра, кузіно Геллен? Він із роду тих Ґудірів, що з Беффало. Голова чужоземного відділу банківського тресту. Каже, що дуже швидко зможе висунути мене. Ми з ним заприятелювали ще на фронті.

— Як це дивно, — пробуркотала Мейзі. — Правда, Джіммі? — Вона сиділа насупроти нього, рожева й струнка в жалібному строї.

— Він кличе мене до Пайпінґ-Року— провадив Мерівейл.

— А що це?

— Алеж, Джіммі, ти мусиш знати… Я певний, що кузина Геллен не один раз пила там чай.

— Знаєш, Джімпсе, — мовила Еллен, утупивши погляд у тарілку, — батько Стена Емері щонеділі їздив туди.

— О, то ви знали безталанного юнака? Це жахлива подія! — обізвалася місис Мерівейл. — За ці кілька років стільки сталося жахливого. Я сливе вже забула про нього.

— Так, я знала його, — відповіла Еллен.

Подали бараняче стегно з смаженими синіми баклажанами, пізню кукурудзу й солодку картоплю.

— А знаєте, — мовила місис Мерівейл, роздавши печеню, — на мою думку, це дуже зле, що ніхто з вас не хоче розповісти про те, що він бачив на війні. Адже там має бути сила цікавого. А тобі, Джіммі, слід було б написати цілу книгу.

— Я написав уже кілька нарисів.

— А коли вони вийдуть?

— Здається, їх так ніхто й не надрукує. Бачите, я чимало в чому додержуюся цілком інших поглядів, ніж видавці.

— Місис Мерівейл, я цілий вік не їла такої чудової солодкої картоплі. Вона скидається на ямс.

— Еге, вона смачна. Це тому, що я вмію готувати її.

— Це була порядна війна, — мовив Мерівейл. — Де ти був у день замирення, Джіммі?

— В Єрусалимі, з Червоним Хрестом. Правда, абсурдно?

— А я був у Парижі.

— Так само, як і я, — зауважила Еллен.

— То ви теж були за океаном, Геллен? Все одно, я колись називатиму вас Геллен, то можна вже почати й тепер. Ну, хіба ж не цікаво? То ви, виходить, здибалися з Джіммі за кордоном?

— О ні, ми старі друзі… Але нераз і там зустрічалися… Працювали в одному відділі Червоного Хреста — у відділі преси.

— Справжнісінький військовий роман, — проспівала місис Мерівейл. — Як це цікаво!

-----

— Тепер, товариші, справа ось у чому, — вигукував Джо О’Кіф. Піт проступив на його червоному обличчі. — Чи будемо ми домагатися військової премії, а чи ні? Адже ми билися за них, так? Перемогли німців — хіба ж ні? А тепер, вернувшися додому, впіймали облизня. Роботи нема. Наші дівчата повіддавалися за інших хлопців. А коли ми починаємо вимагати законної й справедливої нагороди, з нами поводяться, як з бандою бродяг і ледацюг. Чи будемо ми терпіти це? Ні! Чи будемо ми терпіти, коли банда політиканів ставиться до нас так, ніби ми прийшли чорним ходом прохати милостині? Я питаюсь у вас, товариші.

Затупотіли ноги.

— Ні! До дідька! — вигукнули голоси.

— А я додам, що до дідька