Читати книгу - "Холодний Яр"

— колона вже перейшла через міст. Вив’язалася коротка перестрілка через річку, після якої, червоні відійшли за кучугури і пішли дальше по черкаській дорозі. Наніч затрималися в одному із сіл, кілометрах у 8-10.

Бриґада і села провели ту ніч в поготівлі. Рано до штабу зголосилося двох із п’яти селян, що їх червоні захопили були із Лубенець, як заложників. Оповіли, що всіх їх увечері сильно побили у червоному штабі вимагаючи відомостей скільки є озброєних, а головне скільки „петлюровскіх салдат“ в Холодному Яру? Потім замкнули пов’язаних до льоху під будинком колишньої кооперативи. По півночі, як змінилася варта, стійковий червоноармієць відімкнув двері і розговорився з ними. Оповів, що він сам „хахол“ колоніст з-над Волги, в червоній армії служить по мобилізації і хоче дезертерувати. По дорозі із Бобринської до Лубенець, умовився в одному селі з селянином, що той прийме його і за поміч у роботі — перетримає поки большевизм завалиться. Він чув, як командир говорив, що їх всіх рано розстріляють. Отож він сам постарався, щоби попасти на стійку до льоху. Розв’яже їм руки, віддасть рушницю і втече разом з ними. За те вони мають дати йому взамін військового, відповідний цивільний одяг і вивести на дорогу до того села. Та треба залишити якийсь слід, що навів би червоних на думку, що на льох був зроблений напад і його захопили із собою ті, що напали, бо інакше можуть тяжко потерпіти його батьки. Колодку по виході всіх замкнули і потім зкрутили люфою рушниці. Червоноармійського кашкета, один із побитих селян змочив своєю кров’ю і кинув на східцях до льоху. В будинку тому ніхто не мешкав і вони ушестерьох щасливо вибралися із села й добралися до Лубенець. Вдячні тому червоноармійцеві за вирятуване життя, селяни прийшли до штабу за дозволом, щоби він залишився у них в Лубенцях.

Отаман дав розпорядження начальникові штабу, щоби той видав бувшому червоноармійцеві двісті тисяч совітських рублів, дав відповідні чужі документи, але із обережности — най він йде собі до села, у якому мав замір залишитися. Не можна бути гарантованим, що червоні не підстроїли нарочито цієї історії, щоби вкинути між нас свого розвідника. Грицаєнко поїхав верхи до Лубенець і вернувшись оповів, що хлопець зробив на нього добре вражіння. Дезертир оповідає, що частини ті вирушили із Самари на вранґелівський фронт. В Бобринській дістали наказ висісти. Вчора мали наступати із Лубенець на Холодний Яр та підчас відпочинку командир зібрав частину і вичитав із аркуша паперу, кого треба спалити, кого арештувати, а потім приспішив з вимаршем до мосту. Говорили, що командир одержав відомости, що у лісі зібралася величезна банда, з якою зачіпатися небезпечно.

Червоноармійця відвезли лубенчани до бажаного села.

Підвечір, із Кам’янки надіспіла звістка, що курсанти всіли до ешалону і від’їхали на фронт.

На другий день одержали відомости, що Степова повстанча дивізія наближається вже до Чигирина. Отаманенко і Чорнота з кінною сотнею виїхали назустріч. Перший курінь одержав наказ перейти до Медведівки, куди перейшов штаб бриґади.

Пополудні, вся Медведівка заповнилася колонами степовиків. Штаб отамана Блакитного примістився у вищій початковій школі. Постать отамана степовиків, що прибув до школи в супроводі штабу на конях — виглядала імпонуюче. Середних літ, кремезний чоловік, із помітною військовою виправою, одягнений в простеньке убрання військового крою, але з „цивільного“ темно-сірого матеріялу. Мав на собі лише револьвер, далековид і пляншета з малою.

Познайомившись із штабом — їдемо з Петренком оглядати степовиків, що складалися із кількох об’єднаних повстанчих загонів. Найбільш сподобався нам загін Чорного Ворона: триста чоловік виключно на конях і тачанках з кулеметами. Коні під верхівцями і в тачанках — „змії“! Ситі, вичищені, з позаплітаними в гриви коліровими стяжками. Масти переважно вороної. Козаки майже всі в чорних козацьких шапках і бурках. Від загону повівало махновсько-партизанським духом. Зрештою він складався переважно із хлопців, що „пройшли школу“ Махна, лише будучи свідомими українськими повстанцями — відсіялися від чорних прапорів.

Добрий вигляд мала батарея із трьох кінно-гірських гармат, що пригадала декому із нас наших „алмазовців“. Лише набоїв мала обмаль. Гармат дивізія мала більше, та змушена була позалишувати із-за браку набоїв.

Добрий бойовий вигляд мав 1-ий полк дивізії, невеликий відділ кулеметів на тачанках, і поодинокі сотні в різних частинах дивізії.

Натомісць запасовий полк, що мав у складі до чотирьох тисяч чоловік, — не мав ні одної рушниці. Хто діставав собі рушницю — переходив до дієвих частин. Зброю заступали ковальської роботи списи, коси прив’язані вздовж держака, деревляні штилі — гострі на кінцях дрючки, що ними на Херсонщині подають снопи, були й залізні вила та гостро відточені рискалі. Таке саме узброєння мала половина загону отамана Штиля, деякі сотні 2 полку і останніх піших частин. Із близько 15.000 складу дивізії, таку „домашнього зразку“ зброю, — мало щонайменш 6.000 чоловік. З півтори тисячі мали рушниці-„обрізи“, тобто зброю придатну лише для бою на близьку віддаль і то непевну.

Кінноти було мало і за винятком верхівців Чорного Ворона та невеличкого кінного загону Кобчика — кіннота мала вигляд не потішаючий.

Чорноліський полковник Хмара, що своїми трьомастами шабель міг значно підсилити склад кінноти, — приєднатися до дивізії відмовився, хоч підчас маршу її до Холодного Яру, зв’язувався з нею і допомагав відбиватися від червоних. Мотивував своє становище тим, що приєднання до дивізії лише зв’яже йому руки, а користі від такого зведення до купи повстанчих сил — він не бачить. Зазначив, що приєднається лише в тому разі, коли все об’єднання піде на Захід, щоби пробитися через фронт і прилучитися до української армії.

Оглянувши степовиків — вертаємося до свойого штабу. На одній із тачанок Чорного Ворона — зауважую знайоме звідкись обличчя. Ті блискучі чорні очі й копицю кучерявого волосся — я рішуче десь вже бачив. Глянувши на мене, „знайомий“ зскочив із тачанки з протягнутою рукою.

— Здоров „контр-революція“! Що не розстріляли — утік?

Сердешно стискаю руку колишньому сусідові в одиночному корпусі єлісавєтградської тюрми — Гордієнкові, який своєю „фільозофією“ та утечею серед білого дня — додав мені віри у те, що й я втечу.

— Тут, братику, ще один єлісавєтський смертник є — Житкевич — не знав його у Чека? Утік в місті, як на допит десь водили. А я думав ти не втечеш — занадто морда у тебе була квасна та пригноблена... Оповідай, як було...

Утішений несподіваною зустріччю, забираю Гордієнка до хати знайомого селянина і там оповідаємо один одному свої пригоди.

Підвечір в школі відбулася