Читати книгу - "Не чужі, Аріна Вільде"

Глава 39

День власного весілля я пам’ятаю погано. Занадто сильно я нервувала і все минуло немов уві сні.

Як і кожна дівчина, я мріяла про урочисте свято, гарну сукню, море квітів. Уявляла, як буду кидати букет незаміжнім подружкам і як нічне небо розфарбується сполохами феєрверків.

І я ніяк не очікувала, що заміж я буду виходити в скромній сукні, із запрошених тільки мій батько з Юлею та подруги. З боку Давида не було нікого. Він навіть із батьками мене не познайомив. Усе минуло так швидко, що я нічого не зрозуміла.

Давид був у строгому костюмі та білій сорочці. У руках — піонові троянди. Він вручив мені букет, роздивляючись мою фігурку під білим кожушком.

Його очі блиснули захватом. Він намагався не виказати його, але не вдалося. Я зрозуміла по тому, як подивився на мене, що йому подобається. Не дарма весь ранок наді мною чаклував найкращий стиліст міста.

До цієї миті Давид жодного разу не бачив мене такою і я бентежуся від його пильної уваги. Дивлюся куди завгодно, але не на нього.

У душі цілий ураган емоцій. Я не вірю, що це відбувається. Ось реєстратор щось каже нам, просить поставити підпис. Усе немов у тумані. Давид надягає на мій палець обручку й ось я вже не Смоленська, а Леонова.

У животі тріпочуть метелики, а серце в грудях б’ється швидко-швидко.

Він цілує мене. Коротко та стримано. Усі навколо метушаться. Блимає спалах камери, вилиці німіють від усмішки.

Після офіційної частини ми з Давидом вирушаємо на фотосесію, а ввечері нас очікує святкова вечеря в колі близьких в одному з найкращих ресторанів міста з панорамним краєвидом на набережну.

Давидові не сподобалася вся ця ідея з фотосесією, мені довелося його кілька днів вмовляти, але врешті-решт він здався. Щоправда, більше пів години не витримав і далі ми з фотографом працювали вдвох, а Давид сидів на піску, палив та задумливо дивився то вдалечінь, то на мене.

— Сукню забруднила, — промовив він, коли ми йшли до автівки.

Давид притримував мене за поперек і в цьому місці шкіру пекло, а гаряче тепло розходилося всім тілом. Я постійно дивилася на золотий обідок на пальці, знову і знову переконуючись, що все це не сон. Я тепер його дружина.

— Нічого страшного, відвезу в хімчистку, — відмахнулася я, притискаючи до себе букет, який за день добряче попсували.

Ми прощаємося з фотографом і сідаємо в автомобіль мого тепер уже чоловіка.

— Не хочу нікуди їхати. От би втекти від усіх, — мрійливо вимовляю я, не відводячи погляду від профілю Давида. Однією рукою він веде автомобіль, в іншій цигарка. Знову палить. Сьогодні дуже часто, але я його розумію — день непростий.

— Втекти відразу не вдасться, твій батько навряд чи зрадіє. Але ми можемо побути трохи, а потім поїхати додому.

— Мені подобається цей план, — грайливо дивлюся на нього, а коли Давид викидає недопалок, зачиняє вікно — беру його за руку й переплітаю наші пальці.

Шкіра вкривається сиротами від того, як його великий палець виводить кола на моїй долоні. Я ковтаю в’язку слину в роті. Не хочу в ресторан. Можна пропустити всі ці формальності та перейти до першої шлюбної ночі?

— Чому твоїх батьків не було? — запитую, щоб відірватися від брудних думок, що крутяться в голові.

Давид одразу ж напружився, палець більше не ковзає моєю долонею. Він міцно стиснув кермо, на мене не подивився.

— Іншим разом познайомлю вас, вони ще не відійшли від швидкого одруження брата, — рівно сказав він і на душі чомусь закралося відчуття, що він не просто так не поспішає знайомити мене зі своєю ріднею.

— Не знала, що в тебе є брат, — тихо прошепотіла я.

— Ти багато чого про мене ще не знаєш, — хмикнув Леонов і все ж повернув голову до мене.

На світлофорі червоний, і в нас є тридцять секунд на зоровий контакт.

— Ти задоволена? — запитує він, вказуючи на мій безіменний палець.

— Досі не віриться. Я… я кохаю тебе, — раптово виривається в мене. Голос переляканий і хрипкий. Немов це я весь день палила, а не він.

Я жодного разу до цього не зізнавалася йому в коханні. І зараз, здається, настала найкраща мить для цього.

У салоні автомобіля запала тиша. Я дивлюся на Давида, чекаю взаємного зізнання. Але лунає сигнал автомобілів, що стоять позаду нас, і мить розчиняється. Леонов так нічого й не відповідає мені.

— Зелений, — говорить швидше собі, ніж мені, та натискає на газ.

Розчарування розповзається всередині. Чудовий настрій опускається на багато градусів нижче. Він не відповів. Проігнорував. Це єдине, про що можу думати зараз. Стискаю в руці білий атлас, відчуваю, як обручка пече палець, якесь погане передчуття прийшло на зміну безмежному щастю.

Він запропонував мені шлюб. Він наполіг на ньому. Я навіть не натякала на це. Так чому жодного разу не сказав, що кохає мене?

Я навіть не помітила, як ми дісталися ресторану. Йдучи під руку з Давидом, вичавлюю із себе усмішку. Нас вітають, засипають побажаннями. Батько з гордістю дивиться на мене. Усі щирі, крім мене. Я вся просякнута фальшю. У день власного весілля хочу втекти від усіх і нікого не бачити.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍