Читати книгу - "Покоївка з привілеями, Софі Бріджертон"

17.

З кожною хвилиною перебування всередині моє розчарування лише посилювалося — «Рубіроса» взагалі не нагадував заклад, який може претендувати на зірку Мішлен чи ще якісь відзнаки[1]. Це був звичайнісінькій непримітний італійський ресторан та піцерія в одному флаконі. Гаразд, без картатих скатертин й з добротними меблями та галасливими гостями, ніби вони вечеряли в себе вдома й бурхливо обговорювали події дня. І це тут Петра воліла подавати капрезе-гель? Серйозно? Сподіваюся, той її задум провалився, чого й решті її планів бажаю.

Не те щоб мене вже розпестило життя на Мангеттені, але моя уява малювала більш гламурне та рафіноване місце. Тепер навіть «Вітторія» з його стриманим темним похмурим оформленням з вкрапленнями золотих акцентів здавався не прісним, а вишуканим. То що ж саме так вабить сюди клієнтів, що всі столики, крім одного з табличкою «зарезервовано», були зайняті? Смачна їжа? Чи сама лише приналежність до прізвища Соретті?

Тоні жестом запросив мене до того вільного столика й крадькома прошепотів на вухо:

— Не хвилюйся, любонько, так чи інакше я буду лицарем вечора.

Схоже, те звання лицаря вабило його сильніше за титул принца. Варто попередити боса, що нічого з цього не гарантує виникнення в мене бажання наприкінці побачення розсунути ноги й злегка зіпсувати йому вельми натхненний настрій? Поки я більш переймалася тим, щоб взагалі вижити після цієї триклятої вечері.

У відповідь я лише закотила очі й приземлилася на стілець, котрий Тоні відсунув для мене. Ви лише подивіться, який бляха джентльмен! Та він усього лише пересвідчувався, що я не дам драпака звідси за першої ж нагоди. Втечу я вже запланувала на похід до вбиральні. На волю крізь вікно. Класика.

— Якщо ти не проніс в кишені бургер для мене, нам нема про що розмовляти, сер Паскудник.

З карамелізованою цибулькою й прохолодним пивом. Оце було б файно.

— Ти ж хотіла нормального побачення, хіба ні? — здвигнув плечима Соретті. Він взагалі не напружувався, його все влаштовувало, ніби він безсмертний бісів син. — Ресторан, — змахнув він рукою, потім зігнув перший палець на іншій. — Привабливий кавалер, — тепер він вже вказав на себе. — І розмови. Обов’язкова складова побачень.

— Та не під дулом пістолета!
— О, точно за розкладом, — зиркнувши в простір в мене над головою, присвиснув Тоні. 

Здогадатись, кого саме чорти до нас несли, було не важко.

Я розвернулася — так, його молодша сестра, знемагаючи від потреби розірвати нас на шматочки, простувала через залу гнівним пружинистим кроком. Дивно, чого це вона не на мітлі. Хоча в приміщенні це, мабуть, дещо проблематично — існує ризик вбити когось підборами або вибити око. Навряд це кваліфікують як страховий випадок.

— Якого біса ти приперся сюди зі своєю підстилкою? — не бажаючи привертати зайвої уваги — щоправда, для цього потрібно було волати так, щоб луснули склянки, — Петра підійшла просто до столика, вже потім виплюнула це питання як кобра — порцію отрути.

І навіть зараз, коли блакитні очі палали ненавистю, вона здавалася не менш як принцесою, вдягненою замість пишної сукні у чорний брючний костюм, зшитий, певно, на замовлення. Якби не її гостре ядуче жало, я б з першого погляду оформила її у посланниці раю, тоді як її брат — головний делегат пекельної братії. Цікаво, чи від мене в людей таке ж враження? Я подобаюся їм, доки не розтуляю рота? Шкода, що вточнити нема в кого. Батьки та Тоні — не найнадійніші джерела об’єктивних відомостей стосовно мене.

— Йой, і де ж твоя сестринська солідарність, дорогенька? Ти ж підстилка Джаспера Бартолом’ю-якогось там. Чи ти підсвідомо не визнаєш цього факту? То ти попитай в нього, якої він думки про тебе й жінок взагалі, — проспівала я, відкинувшись на спинку стільця й схрестивши на грудях руки.

В Петри затряслася нижня щелепа й шия вкрилася червоними плямами.

— Наречена.
— Гарантую, подружнє життя у вас буде казкове.

— Забирайся! Або тебе виведуть! — вже гучніше пригрозила молодша Соретті.

Ось тут нарешті втрутився її брат, який до цього лише зачудовано спостерігав за нами, спершись ліктем на стіл й вклавши підборіддя на долоню. Йому не вистачало ще попкорну й паперових окулярів, щоб виглядати як типовий глядач кінотеатру.

Коли він примудрився дістати телефон — я не помітила, — та жваво зірвавшись зі свого стільця, Тоні миттєво притиснувся до Петри, ніби його притягнуло магнітом, — і він навіть не скривився, оце витримка! — і їхні обличчя осяяв спалах. Стривайте! Він щойно дійсно зробив з нею селфі? З тією, котру сестрою принципово не кличе? Що взагалі відбувається?

Відволікшись на мене, крижане стерво забуло на якийсь час про родича і тепер скерувало всю свою увагу на нього. Клянуся, якби вона дійсно володіла хоча б крихтою магії, використала б її усю на вбивство Тоні. З конвульсіями, хрипами, кровотечею, відмовою дихання й іншими стражданнями, котрі годі й уявити.

— Перш ніж ти втелепаєш, що сказати, — мовив бос, закінчуючи друкувати щось на дисплеї, — повідомляю, що цей знімок вже на сторінці ресторану. О, диви, навіть три сотні вподобайок зібрав, а ще й хвилини не минуло! Мабуть, варто робити це частіше, — вищирився він, продемонстрував сестрі телефон й тим самим довів, що не блефує. І я вкотре відмітила його схожість з самим дияволом, так само лиходійним, скаженим, підступним й кмітливим.

Від такого нахабства у Петри відняло мову. Втім, в мене також відчувалися певні проблеми зі здатністю ворушити язиком й ставити питання. Як, от як він встругнув це? Якби я мала капелюха, зняла б його перед Соретті. А ще вгатила б ним Тоні по голові. Що це в біса за атракціон «Серцевий напад за три хвилини» на першому побаченні?! Швидко ж я пошкодувала, що на те питання про довіру не послала його під три чорти.

— Чого ти хочеш? — кинувши косий погляд в бік офіціантки, що проходила повз — тепер вона підозрюватиме у зраді усіх, — просичала білобриса курва.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍