Читати книгу - "Покоївка з привілеями, Софі Бріджертон"

Припустивши, що бос намагатиметься вкрасти в мене черговий цілунок, я помилилася — він нахилився до мого вуха, й за мить я потонула в його хрипкому бархатисто-звабливому шепоті, не в змозі розібрати, чи є там п’янкий акцент, чи нема, а може він вже й не потрібен зовсім, і я втратила глузд остаточно, і самого його голосу, його дихання поруч достатньо, щоб затьмарити мені розум.

— Пообіцяй до кінця вечора викинути з голови те дурнувате правило стосовно поцілунків на першому побаченні.

— Я вважала, тебе більш турбуватиме заборона, в якій йдеться про секс, — повільно пробурчала я.

— Для поцілунків існують й інші цікавіші місцинки крім губ, любонько. Ти ж пам’ятаєш?

Хіба могла я забути? Навіть старою й з деменцією у розпалі я вже не відповім на питання як мене звати й чим я снідала, але пам’ятатиму, як його язик вивчав мою ніжну шкіру, як гострим кінчиком пірнав у мене, як…

Я трясонула головою, щоб із неї вилетіли ті кляті спогади.

Втямивши, що я отак легко, без зайвих зусиль, знов отруєна ними, отруєна тою текільною пристрастю й жагою пережити це знову, Соретті полоскотав мочку язиком, вхопив її зубами, й тіло моє миттєво вкрилося сиротами.

— Бо я планую скуштувати тебе замість десерту, piccina.

Він говорив ледве чутно, так, щоб я не мала певності, чи то мій мозок утворив ті полум’яно-примарні слова, чи вони викарбувалися в ньому босовим легким віддихом.

— Я подумаю про це, — процідила я крізь зуби.

І все одно програла.

Соретті цього і прагнув — знав, до кінця вечері моя уява, мій голод іншого штибу зроблять з мене відбивну, і усе, що йому лишиться, — лише віджарити мене як слід. Покидьок! Подумки я занотувала: щосили опиратися йому та своїм бажанням, нехай він вдавиться ще закускою і нічогісінько не отримає!

Наостанок Тоні все-таки мене поцілував. Легко й невинно тицьнув губами в мої губи, та навіть такий пустотливий дотик мав приголомшливий ефект розряду струму, що пронісся усім моїм тілом.

На якусь мить мені навіть здалося, що так ми скріпили якусь угоду, укладену між нами. Я мало що відала про це. Та й, здається, співпраця з дияволом потребує крові. Соретті навіть тут зробив усе на свій лад.

Помахом руки повідомивши водію, що він вільний, усе ще тримаючи долоню на моїй талії, Тоні, доки я не отямилась, потягнув мене до напівскляних дверей з фіранками з червоного оксамиту, ніби за ними ховався якийсь потаємний світ. Або катівня, враховуючи те, хто керує цим закладом.

Поки ми просувалися до ресторану, здавалося, цілу вічність — я ледь-ледь ворушила ногами, задубілими від паніки, що повернулася занадто швидко, — до мене дійшло, що позашляховик затримався біля нас навмисно — в місці, де тривале паркування заборонене.

— Ти знав! — вигукнула я, не втримавши подив.
— Що ти пам’ятаєш? Ну звісно я знав, Бессі, — добродушно й бундючно промуркотів Соретті. За що одразу отримав гострим ліктем під ребра.

— Знав, що я відмовлятимусь.
— Якби ти одразу погодилась, я б запідозрив, що ти несповна розуму, — порскнув він.

Вільною рукою смикнувши на себе двері, Тоні підштовхнув мене всередину, поки я й досі перебувала в полоні ошелешення.

Роззираючись незрячим поглядом, я не вірила, що справді опинилася в «Рубіросі». Цей заклад я автоматично віднесла до таких темних згубних місць, куди потикатись зась, як Зона 51, Бермудський трикутник тощо.

Завваживши, як видовжилося від потрясіння гарне лице бармена, який помітив нашу присутність і тепер приборкував бажання перехрестити нас, що навряд виявиться пристойним захистом від отрути крижаного стерва, я зітхнула. Який «обнадійливий» початок…