Читати книгу - "Я бачу, вас цікавить пітьма"

Арсен. Цікаво, як він відреагує.

Клацнув замок. Із-за дверей показалося здивоване Ксенине обличчя.

— Ви?!

— Послухайте, здогадуюся, що ви про мене думаєте, але йдеться про Христину…

Вона захряснула двері, ледь не вмазавши йому по носу.

— Побалакали… — зітхнув Андрій.

Аж раптом почув, як вона сама з кимсь говорить: «А що я можу зробити! Терміново викликають… Тому що телефон у мене сів… Звідки я знаю! Новий мені купи…» Двері відчинилися. Оксі на ходу накинула пальто.

— На годинку десь! — гукнула вона в дім. — Там перев’язка складна…

Самими лише очима показала Андрію, щоб ішов до хвіртки, і квапливо зачинила двері. На вулицю вийшли без жодного слова.

— Ксеніє… — почав було Андрій, та вона перебила.

— Швидше. Арсен іноді виходить подивитися, з ким я. Отам — направо.

Вона нервово озирнулася й пришвидшила крок.

— Та з якого це дива! — обурився Андрій. — У мене, до речі, до нього теж розмова. Нехай виходить.

Андрій розвернувся й пішов назад.

— Очманів! — Ксеня схопила його за рукав.

— Тебе він б’є, так? А з твоїми кавалерами робить дещо гірше.

Її очі на мить розширилися, так наче він уколов її шпилькою:

— Ти нічого не знаєш!

— Ага. І знати не хочу. Просто мене все дістало. Ясно?

Вона дивно на нього поглянула. Може, навіть зацікавлено. Андрій повернувся до хвіртки і став перед нею, склавши на грудях руки. Ксеня стояла поряд, але дивилася переважно на нього.

— Усе? — запитала нарешті. — Можемо йти? Вже не вийде.

— Думаю, це мене вночі він… — Андрій торкнувся до вилиці. — Але, мабуть, краще в нього запитати, так же?

І він рішучо ступив до хвіртки.

— Стій! — вона заступила йому дорогу. — Він скаже, що вперше тебе бачить. Що далі? Ну, наприклад, ти зацідиш йому по морді. І? Поведеш мене ставити свої запитання? А як я потім додому повернуся, ти подумав? Знаєш, що він мені зробить?

Андрій зауважив, що в неї знову хустинка на шиї.

— Навіщо взагалі з таким жити…

— Не твоє діло, — незлостиво відмахнулася Ксеня. — Ходімо вже.

Вона попростувала засніженою вулицею. Андрій пограв жовнами і подався слідом.

— Ми в якесь конкретне місце йдемо?

— У медпункт. Арсен такий, що й подзвонити туди може.

Щойно вони звернули за ріг, Ксеня помітно розслабилася. Навіть хода стала не така швидка. «Вона шалено його боїться», — подумав Андрюха.

— Дякую, що погодилася поговорити, — мовив він. — Я, правду кажучи, думав, що після всього…

— Ось, — урвала вона його і тицьнула під носа свій телефон. — Ось чому я погодилася. Пів години тому прийшло.

На екрані було текстове повідомлення від абонента «Христинка»:

«УГАДАЙ, ХТО МЕНЕ ВБИВ»

Розділ 37

Ананасики

«Мама знайде мене, — думала Надя. — Мама неодмінно знайде».

Вона заплющила очі й уявила свою мапу в голові. На жаль, усе було не так, як вона думала. Лабіринт виявився багаторівневим, коридори зміїлися безладно, зовсім не так, як у лабіринтах із дитячих журналів… Але тепер вона мала воду. І слабке світло, що струменіло звідкілясь згори у великій просторій кам’яній залі. Час до часу дівчинка знову заглиблювалася у лабіринт, та щоразу, трохи доповнивши уявну мапу, поверталася сюди, до води і світла.

Але ось у черговому відгалуженні вона боляче об щось зашпорталася. Надя навіть устигла виставити долоньки, готуючись упасти, але втрималася. Це щось покотилося підлогою зі знайомим металевим звуком. Вона шукала досить довго і дуже нервувалася через те, що довелося відірватися від стіни. Та врешті змогла повернутися до неї, а потім — знову знайти залу, де згори лилося світло.

І повернулася зі знахідкою.

Це була срібляста бляшанка. Повна. Надя потрусила нею коло вуха, й було чути, як усередині щось булькає. «Ананасики», — подумала вона, тому що любила консервовані ананаси понад усе на світі. Повертівши банкою, Надя побачила, що на ній є кільце. Спробувала підчепити його пальцем, але кільце ніби вросло в метал.

«Ананасики», — думала Надя, щосили намагаючись підсунути пальчика під кілечко, але місця було дуже мало.

Спробувала навіть вхопити його зубами, та їй не вдавалося. Тоді Надя знову трусила банку, і їй здавалося, що вона навіть бачить, як катуляються всередині смачнезні ананасові кільця.

Засмучена і втомлена, вона сиділа долі, привалившись до стіни. Щури боялися показуватися на світлі, і їхні очка хитро вилискували з темряви коридорів. Пальці нили, змучені спробами відірвати кільце. У голові весь час спалахували картинки, де мама висипає на тарілку розкішні кружальця ананаса, і шлунок відгукувався болісним спазмом.

Плесь! Плесь-плесь! 

Голова паморочилася, й іноді Наді здавалося, що вона засинає наяву. Це було дуже дивне відчуття, якого вона досі не зазнавала. Так наче тепер її не виштовхує, а навпаки — вона провалюється.

Плесь! Плесь-плесь!

Це допомагало, але чимраз менше. Якби не запах ананасів, що ввижався їй дужче і дужче, вона б, напевно, весь час спала. Але голод, який пробудила знайдена в темряві бляшанка, ніби весь час тормосив її. «Підводься, — казав голод. — Відкрий її! Відкрий цю банку, ти ж так любиш ананасики!»

І тоді вона знову бралася за кляте кільце.

І ось вона підчепила його нігтем, і стало дуже боляче. Надя заплакала і щосили пожбурила банку в кам’яну бурульку. Банка відлетіла й жалісно зацокала в напівтемряві. Надя знайшла її і знову зі злістю жбурнула об стінку. Потім іще раз. А тоді сіла на підлогу, обхопила колінця й заплакала гірко-прегірко.

Аж тут відчула запах. Аж ніяк не уявний аромат ананасів, ні! Це був справжній, фантастично смачний запах чогось м’ясного… Запах їжі!

Там були зовсім не ананаси. Від удару банка деформувалася, й покришка зовсім трошечки відкрилася. Із крихітної щілинки точилася рідина, що пахла їжею. Надя не знала слова «тушонка», але те, що витекло з банки, було неймовірно смачне — і вона припала вустами до бляшаного краєчка.

Розділ 38

Щось лихе до нас іде

Тьмаві полиски кольору спілої вишні лягли на втомлене, вимордуване лихими передчуттями обличчя Павла Борисовича. Він іще раз затягнувся люлькою, милуючись рівномірним світінням тліючого тютюну, і подивився у вікно. За цієї пори року пообіддя — час сутінків. І хоч до заходу лишалося ще години зо дві, небо вже зблідло, і в меровому кабінеті панувала півтемрява. Світла з вікна було недостатньо, і на столі, понуро схиливши голову, горіла настільна лампа. Павло Борисович мовчав, насолоджуючись нетривким затишшям у власній голові, — дозволив очам просто вбирати жовте електричне світло. Вересові боки люльки приємно гріли пальці.

Павло Борисович випустив густу запашну хмарку і ледь відкрив долоню, милуючись ідеальним вигином чубука, де деревний візерунок склався в щонайкрасивіший малюнок. У буклетах його називали «полум’я».

Кажуть, Dunhill відбраковує вісімдесят відсотків вересових заготовок, які потім продає простішим брендам, і лише кожна п’ята перетворюється на одну зі страшенно дорогих люльок, на кшталт тієї, що він оце тримає. Ця думка несміливо ковзнула у свідомість Павла Борисовича, ніби сповіщаючи про те, що перерву закінчено. Утім, думка була приємна, і він не опирався. Йому подобалося володіти чимсь винятковим. Тією ж таки люлькою,