Читати книгу - "Мисливець. У пошуках втраченого, Сано Бенсан"

Він зовсім трохи смикнув бровами, перевівши погляд на Ноа, а потім за мою спину, мабуть, до нас приєднався вже й сам Емікс.

— Звідки ти?

— 60-й штат, сер. Україна.

Дивним чином чоловік здивувався, ледь кивнувши.

— Отже, Україна… Очікуваний вибір…

— Перепрошую? — не зрозумів я, але чоловік всміхнувся і тільки тепер представився:

— Тайлер Райт. Радий вітати тебе… І дякую, що ти прийняв це.

Та просвітлення до мене все одно не прийшло. Мабуть, розмовляти зі мною загадками — було в них на підсвідомому рівні.

— Ви…

Але чоловік лише оминув мене і пішов у дім.

— Час завершувати справу, — промовив він наостанок. 

Було б непогано, пронеслося подумки. Втім, нас спершу вирішили нагодувати. Зізнаюсь, що такої смакоти я не їв ніколи в житті! Навіть з того, що було куплено в «Скайтоні». Чисельні фрукти та овочі, а в деяких стравах розсмакував рибу. Але дивним було ще не це. Це все готував робот, подібний до Вайлет, але без штучного інтелекту, як у неї чи в Емікса. За столом першим почав говорити старший Райт, хоча під час розмови Емікс немов завис, слухаючи ті спогади.

Коли навколо Землі утворився серпанок, Тайлеру з дружиною було по вісімнадцять років. А вже через п’ять років запустився відлік, мабуть, це про Еміксовий. Та я делікатно промовчав, аби не перебивати та не запитувати зайвого. Втім, слухав практично із роззявленим ротом, забувши навіть про їжу. Від тієї пори вони жили тут, але не сказали чому… Хоча підрахувавши скільки тепер їм років, я мало не подавився, адже ці двоє геть не відповідали своєму віку. На моє здивування містер Райт старший відповів, що силове поле не просто так захищало їх. Захист від шкідливого навколишнього середовища був ретельно продуманим. Навіть штучне сонячне освітлення, яке з’являлося своєчасно — теж було частиною геніального задуму.

— Але чому тоді Ноа з Ріною жили у світі по той бік? — все ж запитав я, не зводячи очей із Тайлера.

— Бо хтось мав бути по той бік… — відповів він стримано.

— І ви так просто відпустили свого сина у небезпечний світ? — чомусь не вгамовувався я, мотнувши головою. — Скільки йому було?

— Шістнадцять. Мій брат пішов з ним…

Та я досі не міг збагнути, як він міг з такою легкістю говорити все це… Ноа був меншим за мене, коли його життя продовжилося без батьків.

— Я не розумію…

— Це було моїм рішенням, Дем’яне, — втрутився Ноа, таким же спокійним голосом. Та навіть погляди здавалися непорушними, без жодних емоцій. — «Соннелу» загрожувала небезпека…

— Але «Соннел» це лише корпорація, а мова про життя власної дитини! — не втримався я.

— «Соннел» не просто корпорація, — це вже знову втрутився старший Райт. — Через те, що його намагалися зруйнувати, твою країну мусили приєднати до нашої. Інакше б її не стало, як і всіх інших. Світ так влаштований, що ним мусить керувати сильніший та гідний цього.

— Перепрошую, сер, але Ноа був лише дитиною… Знаю, я й сам такий, але таки чогось та й навчився…

— Ноа зберіг справу життя багатьох поколінь.

— А чому ж не ви? Вас би послухали, бо всі поважали вашого батька! — і мигцем глянув на Емікса, який весь час мовчки слідкував за розмовою. Втім, як і Ріна зі своєю бабусею.

— Бо я мусив бути тут, — і Тайлер перевів погляд на дружину. Жінка анітрохи не хвилювалась. — Тому мій брат дбав за нашого сина… І тому ти зараз тут, Дем’яне. Інакше б все було марно.

— Що все? Містере Райт, я досі не розумію, що відбувається… Мені всі дають купу інформації та відкриттів, але жодних зрозумілих відповідей! — я обережно відклав виделку на край тарілки та, вибачившись, вийшов з-за столу.

Знаю, так не зовсім гарно, але ж коли, як не тепер дізнатися правду. З терпінням в мене точно були проблеми… Хоча Емікс з Ріною вже добре знали про це. Зупинившись на вулиці, я підвів очі в блакитне небо, на якому подекуди починали виднітися перші зорі. Байдуже, що вони штучні, але як реалістично все виглядало… Та одразу ж позаду почув голос Емікса:

— Як по-дорослому…

— Замовкни. Це ти винен, бо весь час годував мене обіцянками…

— Я не…

— Малий, я сам. Залиш нас.

Ноа підійшов до мене і вказав на два крісла. Коли ми всілися навпроти, то деякий час тільки переглядалися, немов грали у дивоглядки. А потім розмову почав Ноа:

— Більшу частину свого життя, я прожив без обіймів батьків. Так, це не зрозуміти, але я навчений вірити в мету, досягнення якої лежало на нас. Певною мірою й на мені… — Ноа подивився на будинок. Важко видихнув і знову перевів погляд на мене. — Я не обдарований, як мама, але дуже хотів бути обраним, щоб якнайшвидше побачити… усіх їх. Та я вдався в батькову лінію — бути тільки керівником.

— Хіба не достатньо цього разом з вашими можливостями?

Але Ноа криво всміхнувся, схрестивши перед собою пальці в замок.

— Щоб дати краще життя, яке ти бачиш тут — недостатньо.