Читати книгу - "Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса, Нікос Казандзакіс"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Так я думав, поки був з нею, в її теплих обіймах. Та хіба могла мене залишити вітчизна, сука скажена? Вийшов я вранці одягнений болгарином — перевдягла мене болгарка, вдова, витягла із скрині одяг свого покійного чоловіка й віддала мені, коліна мені цілувала й просила приходити ще.
Прийшов, як же. Наступної ночі таки й прийшов,— патріот, бач, звір лютий,— прийшов з каністрою гасу й підпалив село. Мабуть, і вона згоріла, нещасна. Звали її Людмилою...
Зорбас зітхнув, закурив, двічі затягнувся й викинув сигарету.
— Вітчизна, кажеш... Слухаєш ту бридню, що в твоїх книжках... Мене слухай: скільки існуватиме вітчизна, стільки людина залишатиметься звіром, скаженим звіром... Та дякувати богові, я врятувався, врятувався, все, кінець! А ти?
Я не відповів. Всі проблеми, які я намагався розв’язати одну по одній на самоті, прикутий до столу, цей чоловік розв’язав у горах, на волі, сам своєю шаблею.
Я заплющив очі, сумний і невтішний.
— Спиш, хазяїне? — розчаровано запитав Зорбас.— А я, дурень, патякаю з тобою!
Бурмочучи, він простягся на ліжку й невдовзі захропів.
Усю ніч я не міг заснути: соловей, цієї ночі вперше подавши голос у нашій пустелі, повнив світ якоюсь нестерпною мукою, і я раптом відчув, що мої очі повні сліз.
Удосвіта я піднявся, став у дверях, задивився на море й землю, і мені здалося, що світ за одну ніч перемінився.
На піску переді мною викинув маленькі білі квіточки вчора ще зовсім кволий осот, а в повітрі звідкись іздалеку плинули солодкі пахощі розквітлих лимонів і помаранч. Я вийшов, ступив кілька кроків по новій прикрашеній землі й зупинився, зачарований вічно відновлюваним дивом.
Раптом за мною почувся радісний скрик. Я обернувся: напівголий Зорбас уже піднявся й тепер стояв у дверях, так само захоплено впиваючись весною.
— Що це таке, хазяїне? — вражено вигукнув він.— Їй-богу, вперше бачу світ! Що то за диво, хазяїне, що то воно гойдається он там, синє таке? Як це на нього кажуть — море? Море? А оце, що підперезалося зеленим квітчастим фартухом? Земля? Ох, і майстерна ж робота! Клянусь, хазяїне, вперше все це бачу!
Очі його затуманились.
— Гей, Зорбасе,— гукнув я,— ти що, здитинів?
— Не смійся! Хіба ти не бачиш? Нас тут заворожено!
Він вискочив з дверей і почав вибрикувати і качатися по траві, як весняний жеребчик.
Зійшло сонце. Я підставив долоні під його тепле, проміння. Пішли в ріст дерева, пішли в ріст перса, душа розквітла, як дерево, і чути було, що душа й тіло створені з однієї й тієї ж матерії.
Зорбас уже встав із трави, в його волоссі було повно роси й землі.
— Мерщій, хазяїне! — крикнув він мені.— Одягаймося, щоб усе на нас блищало, сьогодні будемо святити перший стовп. Як-не-як припхаються піп і значні люди, побачать, що ми качаємося по траві,— не обереться сорому наша компанія! Тож одягаймо комірці й краватки! Одягаймо серйозні пики! Якщо не маєш голови — дарма, капелюха маєш — і досить... Ну й світ, тьху!
Ми одяглися, приготувались. Почали збиратися робітники, з’явились і значні люди.
— Терпи, хазяїне, души сміх, аби ми не стали посміховиськом.
Попереду виступав піп Стефанос у засмальцьованій рясі з бездонними кишенями. На освяченні, на похоронах, на весіллях, на хрестинах він укладав у ті прірви підряд усе, чим тільки його частували — родзинки, бублики, пироги з сиром, огірки, котлети, коливо, цукерки, а увечері стара попадя одягала окуляри, і все те розліплювала, ковтаючи слину...
За попом Стефаносом ішли значні люди: власник кав’ярні Кондоманольос, який знав світ, бо їздив у Ханю[48] й бачив принца Георгія, дядько Анагностис у білій з широкими рукавами сорочці, спокійний і усміхнений, за ними ступав учитель — серйозний, урочистий, з палицею в руці. Останнім повільно, важко пхався Маврандоніс, одягнений у все чорне: чорна хустка, чорна сорочка й чорні чоботи. Він привітався, ледве розтуливши рота, сумний і похмурий, а потім відступив убік, спиною до моря.
— В ім’я господнє! — урочисто промовив Зорбас.
Він пройшов уперед, усі з побожним виглядом рушили за ним.
У селянських серцях прокинулась пам’ять про прадавні таємничі священнодійства: усі прикипіли очима до попа, немов чекали, що побачать, як він змагається з невидимими злими силами і заклинає їх. Уже тисячі років маг здіймав догори руки, кропив кропилом повітря, бурмотів таємничі всемогутні слова, і лукаві демони втікали, а з води, із землі, з повітря на допомогу людині сходилися добрі духи.
Ми підійшли до ями, виритої край берега для першого стовпа канатної дороги. Робітники підняли величезну соснову колоду й поставили її сторч у яму. Отець Стефанос одяг єпітрахиль, узяв кропило й почав, строго й докірливо дивлячись на стовп, виспівувати закляття: «...і постав його на твердий камінь, щоб ні вітер, ні дощ не могли його повалити... Амінь!»
— Амінь! — вигукнув громовим голосом Зорбас й перехрестився.
— Амінь! — загукали значні люди.
— Амінь! — докінчили справу робітники.
— Хай господь благословить діла ваші й дарує вам блага Авраама й Ісаака! — побажав отець Стефанос, і Зорбас тицьнув йому в руку асигнацію.
— Будь благословен! — задоволено пробурмотів піп.
По цьому всі пішли до нашої халабуди. Зорбас подав вино й пісну закуску — крабів, кальмарів, боби й оливки. Випивши та закусивши, офіційні особи рушили берегом і незабаром зникли.
— Ну, з цим ми впорались
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса, Нікос Казандзакіс», після закриття браузера.