Читати книгу - "Якщо кров тече"

ухилитися від його рук, якби він потягнувся через стіл, але вона сумнівається. Один стрімкий поворот голови — і він би зник, залишивши за столиком жінку, що схилила підборіддя на груди, ніби задрімала після свого скромного обіду. Але небезпека відступила ненадовго.

«Гаразд», — сказав він. Тільки це. Ані вагань, ані вимоги гарантій. Жодних питань про те, як вона може бути певна, що якийсь вибух із численними жертвами в майбутньому — автобус, потяг, торговельний центр, як оцей, — не справа його рук.

«Школа була помилкою, — сказав він. — Тепер я це розумію».

Але це вона — помилка, яку треба виправити.

«Він не збирається мені платити, а збирається вбити мене», — думає вона, несучи не надкушений шматок піци й стаканчик з-під кави до найближчого контейнера для сміття. А тоді вона ледь не регоче.

«Ніби я не знала цього від самого початку?»

3

Паркінг торговельного центру холодний і продутий вітром. У пору найжвавішої торгівлі на ньому мали б аж юрмитися люди, але наразі він не заповнений навіть наполовину.

Голлі гостро усвідомлює, що вона сама. На паркінгу чималі порожні ділянки, де вітер може розгулятися по-справжньому, і від цього в неї німіє обличчя, а коли-не-коли віє так, що вона майже заточується. Але також трапляються і скупчення машин. Ондовскі може ховатися за будь-якою з них, готовий вискочити («Я дуже швидкий») і схопити її.

Останні десять кроків до орендованої машини вона пробігає, а щойно опинившись усередині, натискає на кнопку, що замикає всі двері. Сидить отак пів хвилини та опановує себе. Не перевіряє «фітбіту», бо його повідомлення їй не сподобаються.

Голлі їде від торговельного центру, раз на кілька хвилин перевіряючи дзеркало заднього огляду. Вона не вважає, що за нею стежать, але все одно переходить у режим уникнення переслідувача. Перепильнувати, щоб не жалкувати.

Вона знає: Ондовскі може розраховувати, що вона полетить додому вечірнім рейсом, тож натомість планує переночувати в Піттсбурзі й завтра сісти на потяг. Вона під’їздить до «Голідей Інн Експресу» і вмикає телефон, щоб перевірити повідомлення до того, як зайти. Одне з них — від матері.

«Голлі, не знаю, де ти, але з дядьком Генрі в тих клятих “Пишних пагорбах” сталася халепа. Можливо, він зламав руку. Будь ласка, подзвони. Будь ласка». Голлі чує і материн розпач, і старе обвинувачення: ти була мені потрібна і підвела. Знову.

Пучка її пальця зупиняється за міліметр від того, щоб передзвонити матері. Старих звичок важко позбутись, а базову поведінку важко змінити. Гаряча хвиля сорому вже гріє їй лоба, щоки й горло, і слово, яке вона вимовить першим, коли мати відповість, уже лежить на язику: «Пробач». Що дивного? Вона все життя просила в матері пробачення, а та завжди пробачає її з виразом на обличчі: «Ох, Голлі, ти так і не змінилася. Завжди можна впевнено очікувати, що ти мене розчаруєш». Тому що в Шарлотти Ґібні є своя базова поведінка.

Цього разу Голлі стримує пальця й думає.

За що вона проситиме пробачення? Що не змогла вберегти бідолашного розгубленого дядька Генрі від поламаної руки? Що не відповіла на дзвінок у ту хвилину, у ту ж секунду, коли матір подзвонила, ніби Шарлоттине життя — важливе, справжнє, а життя Голлі — це просто відкинута матір’ю тінь?

Зустрітися з Ондовскі було важко. Не відповісти негайно на материн крик душі так само важко або й важче, але вона це робить. Хоч і почувається поганою донькою, але натомість дзвонить до Центру догляду «Пишні пагорби». Вона називається й просить покликати місіс Бреддок. Її ставлять на очікування, і вона страждає від пісні «The Little Drummer Boy», поки місіс Бреддок не бере слухавку. Голлі здається, що під таку музику тільки руки на себе накладати.

— Міс Ґібні! — каже місіс Бреддок. — Уже можна бажати людям веселих свят чи ще рано?

— Саме вчасно. Дякую. Місіс Бреддок, моя мати дзвонила й казала, що дядько втрапив у якусь халепу.

Місіс Бреддок сміється.

— Скоріше, запобіг їй! Я дзвонила вашій матері й усе розказала. Можливо, розумовий стан вашого дядька трохи погіршений, але з рефлексами в нього все добре.

— То що сталося?

— У перший день він не хотів виходити з кімнати, — каже місіс Бреддок, — але тут нема нічого незвичного. Наші новенькі завжди дезорієнтовані й часто засмучені. Іноді сильно засмучені, тож у таких випадках ми даємо їм дещо для заспокоєння. Ваш дядько цього не потребував, і вчора він сам вийшов і сів у денній залі. Навіть допоміг місіс Гетфілд із пазлом. Тоді подивився ту передачу зі скаженим суддею, яка йому подобається…

«Джон Закон», — думає Голлі й усміхається. Вона ледве усвідомлює, що постійно дивиться в дзеркала, аби перевірити, чи Ондовскі («Я дуже швидкий») не скрадається десь позаду.

— …полуденні перекуси.

— Перепрошую? — каже Голлі. — Я на секунду відволіклась.

— Я сказала, що коли передача закінчилася, скількись із них пішли до їдальні, де були готові полуденні перекуси. Ваш дядько ішов з місіс Гетфілд, їй вісімдесят два, і вона не дуже тверда на ногах. Отож, вона перечепилась і могла доволі небезпечно впасти, але Генрі підхопив її. Сара Вітлок — одна з наших санітарок — каже, що він зреагував дуже швидко. Як та блискавка, сказала вона. Коротше, він узяв на себе її вагу й упав на стіну, де був вогнегасник. Норми вимагають, ви розумієте. У нього чималий синець, але він, мабуть, врятував місіс Гетфілд від струсу мозку чи й чогось гіршого. Вона дуже тендітна.

— Дядько Генрі нічого собі не зламав? Коли вдарився об вогнегасник?

Місіс Бреддок знову сміється.

— Божечки, ні!

— Це добре. Перекажіть дядькові, що він мій герой.

— Перекажу. І ще раз — веселих свят!

— Мене звуть Голлі, в мене радості доволі, — каже вона, повторюючи скрипучий дотеп, який використовувала о цій порі року з дванадцяти літ.

Вона закінчує дзвінок під сміх місіс Бреддок, а тоді трохи дивиться на глуху цегляну стіну «Голідей Інн Експресу», схрестивши руки на малих грудях і замислено насупивши чоло. Вона приймає рішення й телефонує матері.

— Ох, Голлі, нарешті! Де ти була? Хіба мало мені, що я турбуюся про брата, так іще й про тебе турбуватися?

Знову зринає порив сказати «Пробач», і вона нагадує собі, що нічим не завинила.

— У мене все добре, мамо. Я в Піттсбурзі…

— В Піттсбурзі!

— …але можу бути вдома трохи більш як за дві години, якщо на дорогах вільно і якщо «Авіс» дозволить мені повернути машину там. Моя кімната готова?

— Вона завжди готова, — каже Шарлотта.

«Звісно, — думає Голлі. — Тому що врешті-решт я отямлюсь і повернуся до неї».

— Чудово, — каже Голлі. — Я встигну на вечерю. Зможемо подивитися телевізор, а завтра навідаємо дядька Генрі, якщо це…

— Я так за нього тривожуся! — вигукує Шарлотта.

«Але не настільки, щоб скочити в машину й поїхати туди, — думає Голлі. — Бо місіс Бреддок уже дзвонила тобі й розповіла. Ідеться не про твого брата — ідеться про те, щоб загнуздати доньку. Для цього вже пізно, і думаю, що в душі ти це вже знаєш, але продовжуєш намагатися. Це теж базова