Читати книгу - "Якщо кров тече"

— Я впевнена, що все добре, мамо.

— Вони так і кажуть, але що ж їм ще казати? У тих місцях завжди стережуться, щоб проти них не по­зивалися.

— Ми навідаємо його й подивимося на власні очі, — каже Голлі. — Згода?

— Мабуть. — Пауза. — Я так розумію, ти після того поїдеш. Повернешся до свого міста. — Підтекст: до того Содому, тієї Гоморри, того барлогу гріха й деградації. — А я зустріну Різдво сама, тоді як ти підеш на вечерю до друзів. — «Серед яких той чорний юнак, який виглядає так, ніби вживає наркотики».

— Мамо. — Іноді Голлі хочеться кричати. — Робінсони запросили мене кілька тижнів тому. Одразу після Дня Подяки. Я тобі казала про це, і ти погодилася.

Насправді Шарлотта сказала: «Ну, мабуть, якщо тобі здається, що так треба».

— Я тоді думала, що Генрі ще буде зі мною.

— Ну а що, як я залишуся й на ніч п’ятниці?

Вона може зробити це для матері і для себе. Голлі впевнена, що Ондовскі здатен легко розшукати, де вона живе в місті, й завітати туди — на двадцять годин раніше і з убивством на думці.

— Зустрінемо Різдво раненько.

— Це було б чудово, — каже Шарлотта, пожвав­люючись. — Я б запекла курку. Зі спаржею! Ти любиш спаржу!

Голлі ненавидить спаржу, але говорити це матері нема сенсу.

— Добрий план, мамо.

4

Голлі домовляється з «Авіс» (звісно, за додаткову плату) й вирушає в дорогу, лиш раз зупинившись заправитися, взяти філе-о-фіш у «Маку» і зробити кілька дзвінків. Так, каже вона Джерому і Піту, вона впоралася зі своєю особистою справою. Вона проведе більшу частину вихідних у матері й навідає дядька на новому місці. Повернеться на роботу в понеділок.

— Барбара зацінила фільми, — каже їй Джером, — але каже, що вони геть вершкові. Мовляв, дивишся їх і не віриш, що на світі існують чорні люди.

— Скажи їй включити це в доповідь, — каже Голлі. — Я дам їй подивитися «Шафта», коли зможу. Мені треба їхати далі. Дорога забита, хоч я й не знаю, куди вони всі їдуть. Я ходила до торговельного центру — він наполовину порожній.

— Навідують родичів, як і ти, — каже Джером. — Родичі — це єдине, чого «Амазон» не доставляє.

Вона повертається на трасу I-76, і їй спадає на думку, що мати, безперечно, наготує для неї різдвяний подарунок, тоді як у неї для Шарлотти нема нічого. Вона вже бачить мученицький вираз обличчя матері, коли ви­явиться, що Голлі прибула з порожніми руками.

Тож Голлі зупиняється коло наступного торговельного центру, хоча це й значить, що вона не дістанеться до ре­зиденції Ґібні до темряви (вона ненавидить вести машину вночі), й купує матері якісь човганці та гарний халат. Вона спеціально дбає про те, щоб зберегти чек для тієї пори, коли Шарлотта скаже, що Голлі купила не ті розміри.

Повернувшись на трасу, в безпеці орендованої машини, Голлі набирає повні груди повітря й кричить.

Це допомагає.

5

Шарлотта обіймає доньку на порозі, а тоді заводить усередину. Голлі знає, що буде далі.

— Ти схудла.

— Насправді, я лишилась така, як була, — каже Голлі, а мати видає їй Погляд, котрий говорить: «Завжди будеш анорексичкою».

Вечерю придбано в італійському ресторанчику далі вулицею, Шарлотта за їжею говорить про те, як їй важко без Генрі. Ніби її брата нема поруч уже п’ять років, а не п’ять днів, а поїхав він не до близького будинку для літніх, а сповнювати на пенсії шалені мрії: тримати велосипедну крамницю в Австралії або малювати заходи сонця на тропічних островах. Вона не питає Голлі про її життя, роботу або що та робила в Піттсбурзі. О дев’я­тій, коли Голлі може обґрунтовано заявити про втому і бажання прилягти, вона вже почувається так, ніби змолодшала і зменшала, зжухла до тієї сумної, самот­ньої дівчини, так, анорексичної — принаймні в перший рік у старшій школі, коли вона була відома як «швабра» або «мітла», — яка мешкала в цьому будинку.

Її спальня лишилася такою самою: темно-рожеві стіни, що завжди наводили її думки на півсире м’ясо. Її м’які іграшки досі стоять на поличці над вузьким ліжком, з містером Кроликом на почесному місці. Вуха містера Кролика пошарпані, бо вона колись гризла їх, коли не могла заснути. Плакат із Сильвією Платт і досі висить над столом, за яким Голлі писала погані вірші й іноді уявляла власне самогубство в стилі своєї кумирки. Роздягаючись, вона думає, що могла б так і зробити, принаймні спробувати, якби їхня духовка була газова, а не електрична.

Було б легко — надто легко — подумати, що кімната її дитинства чекала на Голлі, наче чудовисько з історії жахів. Вона спала тут кілька разів у здорові (відносно здорові) роки дорослого життя, і кімната жодного разу її не з’їла. Матір теж ніколи не їла Голлі. Чудовиська таки існують, але не в цій кімнаті й не в цьому домі. Голлі знає, що про це корисно пам’ятати, а також про те, хто вона така. Не дитина, що жує вуха містера Кроли­ка. Не підліток, що в більшість ранків вивергає сніданок перед школою. Вона жінка, котра разом з Біллом і Джеромом врятувала тих дітей у Міському арт-культурному комплексі Середнього Заходу. Вона жінка, котра пережила Брейді Гартсфілда. Котра стала супроти іншого чудовиська в техаській печері. Дівчинка, яка ховалася в цій кімнаті й хотіла більше ніколи не виходити, зникла.

Вона стає на коліна, проказує щовечірню молитву й лягає в ліжко.

18 грудня 2020 року

1

Шарлотта, Голлі й дядько Генрі сидять у куточку загальної кімнати «Пишних пагорбів», прикрашеної до свят дощиками, мішурою та солодкодухими ялиновими віночками, котрі майже перебивають запах сечі й хлору. Стоїть тут і ялинка, завішана вогниками й льодяниками. З динаміків ллється різдвяна музика, ті замучені мелодії, без котрих Голлі щасливо обійшлася б до кінця життя.

Місцеві жителі нібито не повняться святковим настроєм. Більшість дивиться рекламну демонстрацію чогось під назвою «фітнес-крісло», в якій бере участь довготелеса красуня в помаранчевому купальнику. Кілька інших відвернулися від телевізора, хтось мовчить, хтось балакає з сусідами, а хтось із собою. Тендітна старенька в зеленому домашньому халаті зігнулася над велетенським пазлом.

— Це місіс Гетфілд, — каже дядько Генрі. — Не па­м’ятаю, як її звуть.

— Місіс Бреддок розповіла, що ти врятував її від небезпечного падіння, — каже Голлі.

— Ні, то була Джулія, — каже дядько Генрі. — Колись давно-о-о-о-о, на ставку. — Він сміється, як сміються люди, що пригадують минувшину. Шарлотта закочує очі. — Мені було шістнадцять, а Джулії, мабуть, десь… — Він затихає.

— Покажи руку, — наказує Шарлотта.

Дядько Генрі схиляє голову набік.

— Руку? Навіщо?

— Просто покажи.

Вона хапає її сама й закочує рукав. Під ним чималий, але не особливо примітний синець. Голлі він схожий на невдале татуювання.

— Якщо це вони так піклуються про людей, то нам слід подати на них до суду, а не платити їм, — каже Шарлотта.

— На кого подати? — каже дядько Генрі. А тоді сміється: — Ох у «Ред Сокс» колись пітчер був — ото подавав! Як його було звати…

Шарлотта встає.

— Піду візьму кави. І ще, мабуть, якогось маленького пиндика. Голлі?

Голлі хитає головою.