Читати книгу - "Мексиканська готика, Сільвія Морено-Гарсія"

лише крихітні й безсистемні дещиці. Дойл же упорядкував цей процес. Для цього йому були потрібні такі, як Аґнеса.

Його дружина. Його кров.

Одначе тепер ніякої Аґнеси вже не існувало. Вона стала Сутінню, а Сутінь — Аґнесою. Померши тілом, Говард Дойл продовжував існувати в Сутіні, як творець цього воску, печатки і паперу.

Йому боліло. Нестерпний біль мучив його. Сутінь. Аґнеса. Гриб. Будинок, прогнилий зсередини, з тисячами тоненьких ризоїдів, що тягнулися в його стінах, живилися гниллю і смертю.

Йому болить. Нам болить. Дивись, дивись, дивись. Дивись!

Дзижчання посилилося до найвищого регістру. Стало таке гучне, що Ноемі затулила вуха і закричала, а всередині неї волав голос Аґнеси.

Френсіс схопив її за плечі й відвернув від того видива.

— Не дивись. Не можна дивитись на неї.

Зненацька гудіння вляглося. Ноемі підняла голову, подивилася на Каталіну, що стояла, втупившись у підлогу. Перевела нажаханий погляд на Френсіса, і горло їй стиснули сльози:

— Її поховали живцем. Вона померла в труні, з її тіла виріс гриб і… Боже милий… це більше не людський розум… він змінив її. Змінив на власний лад.

Вона дихала швидко, аж занадто швидко. Гудіння вгамувалося, але жінка досі була перед нею. Ноемі повернула голову, щоб ще раз глянути на те страшне видиво, але Френсіс схопив її за підборіддя:

— Ні, ні. Дивись на мене, будь зі мною.

Вона глибоко вдихнула. В голові паморочилось, як у нирця, коли той виринає з глибини. Заглянула хлопцеві у вічі:

— Вона і є Сутінь. Ти це знав?

— Сюди ходять тільки Говард і Вірджил, — відповів Френсіс. Він тремтів.

— Але ти знав!

Усі примари, яких вона бачила, були Аґнесою. Чи то пак усі вони жили в Аґнесі. Ні, не так. Те, що залишилося від Аґнеси, стало Сутінню, в якій живуть примари. Божевілля. Це історія не про привидів, а радше про одержимість. Хоч і це не зовсім точно. Щоб описати це, Но­емі не могла підібрати слів. Це був приклад потойбічного життя, створеного з тканин, кісток і нейронів людини, укупі з ніжками і спорами грибів.

— Рут також це знала, але ми не могли нічого вдіяти. Вона утримує нас тут, завдяки їй Говард керує усім. Ми не можемо піти з цього дому — вони нам не дозволять.

Весь спітнілий, він повалився на коліна і схопив Ноемі за руку.

— Що сталося? Вставай, — сказала вона, присідаючи біля нього й торкаючи його за обличчя.

— Він каже правду: він не може піти звідси. Як і ти.

Ці слова були сказані Вірджилом, котрий заходив до зали крізь металеві ворота. Ішов спокійно, ніби нічого не сталося. Може, це знову галюцинація і його тут нема? Ноемі подивилась на нього. «Не може бути», — подумала вона.

— Що? — перепитав він і знизав плечима, рвучко зачиняючи за собою браму.

Це була не галюцинація. Це був він. Просто замість того, щоб гнатися за ними тунелем, він обійшов по землі, через цвинтар, і спустився сюди зі склепу.

— Бідолашна. Бачу, ти здивована. Невже ти дійсно повірила, що вбила мене? Чи, по-твоєму, зілля опинилося в моїй кишені випадково? Ти взяла його, бо я захотів, щоб ти вирвалася з-під його контролю і почала все це божевілля.

Ноемі сковтнула. Френсіс біля неї тремтів усім тілом.

— Навіщо? — спитала вона.

— Хіба не ясно? Щоб ти вбила батька. Я не можу зробити цього, Френсіс — також. Старий подбав, аби ніхто з нас не міг заподіяти йому шкоди. Ти сама бачила, як він змусив Рут убити себе. Коли я дізнався про Френсісовий план, то подумав, що нарешті отримав свій шанс: нехай дівка вирветься з-під контролю, а я подивлюся, що зможе зробити ця чужинка, котра ще не призвичаїлась до наших порядків і здатна дати відсіч. І ось він конає. Відчуваєш, гм? Він розвалюється.

— Цим ти лише зробиш гірше собі, — відповіла вона. — Нашкодивши йому, ти нашкодиш Сутіні. Та й, навіть як його тіло помре, він продовжить існувати в Сутіні. Його розум…

— Він занадто кволий, а Сутінь тепер під моїм контро­лем, — сердито урвав її Вірджил. — Тому, коли він помре, то назавжди. Я не дозволю йому заволодіти новим тілом. Змíни. Хіба не цього ти хотіла? Як бачиш, ми обоє прагнемо того самого.

Вірджил підійшов до Каталіни й оглянув її з їдким усміхом.

— Ось ти де, моя люба дружинонько. Дякую й тобі за твій внесок у сьогоднішню забаву, — сказав він із вдаваною вдячністю.

Каталіна смикнулась, але не відійшла.

— Не чіпай її, — гукнула Ноемі, тягнучись до ножа у срібній шкатулці.

— А ти не лізь не в свої справи. Це моя дружина.

Ноемі зчепила пальці навколо ножа:

— Краще не…

— Поклади ножа, — наказав Вірджил.

«Нізащо», — подумала вона, та рука її затремтіла, а тілом пробігся невблаганний імпульс підкоритися йому.

— Я випила зілля, ти не можеш контролювати мене.

— Кумедно, — промовив Вірджил, відпустивши Каталіну й повертаючись до Ноемі. — Ти дійсно вирвалася з-під контролю там, нагорі. Але дія зілля нетривала, а ходячи по дому, і тим паче тут, ти весь час була під дією Сутіні й вдихала крихітні, невидимі спори. А зараз ти — усі ви, троє, — в самому серці будинку.

— Сутінь поранена, ти не можеш…

— Усім нам сьогодні трохи перепало, — сказав Вірджил, і Ноемі помітила краплини поту в нього на чолі й хворобливий блиск у синіх очах. — Але тепер усе під моїм контролем і ви робитимете, як скажу вам я.

Її руку пропекло, немов вона тримала в ній розпечену вуглину. Скрикнувши, вона впустила ножа на підлогу.

— Я ж казав, — насмішкувато мовив Вірджил.

Вона поглянула на ніж, що тепер лежав біля її ноги. Він був близько, але вона не могла так просто підняти його. Руки кололо, ніби голками, від чого самовільно сіпалися пальці. Зламані кістки в зап’ястку пекло вогнем.

— Тільки поглянь на це, — продовжив Вірджил, сердито розглядаючи канделябр, що висів у нього над головою. — Говард безнадійно застряг у минулому, а от я дивлюся в майбутнє. Ми відкриємо копальню, закупимо нові меблі й проведемо сюди електрику. Авжеж, нам знадоб­ляться слуги, нові автомобілі й діти. Не сумніваюся, ти зможеш дати мені безліч дітей.

— Ні, — заперечила вона, але не спромоглася на щось більше ніж шепіт. Відчула його дотик, мовби він невидимою рукою стиснув її плече.

— Ходи до мене, — наказав він. — Ти була моєю від самого початку.

Гриби на стінах заколихалися, як анемони під водою, випустили хмару