Читати книгу - "Фіктивний шлюб Генерального, Ірина Романовська"

Я справді злюсь на нього, на себе, на все, що сталося, але… все одно стою на місці. Не можу піти. Олег наче магніт притягує мене до себе.

— Потанцюємо? — Долоні чоловіка переміщаються на поперек.

З мого рота виривається іронічний смішок.

— Облиш. Адже ти не за цим сюди приїхав.

— Я приїхав за тобою, — Олег з натиском розвертає мене обличчям до себе. Кладе мої руки до себе на плечі та починає повільно вести нас у танці.

— Не вірю.

Дивлюся в його очі та по-справжньому тону. Тону в цьому бісовому вирі блакиті. Не можу відвести погляду. Мені все одно що ми кружляємо між столами та стільцями, що повз нас проходять люди, офіціанти.

Ми всім заважаємо, але кого це хвилює?

— Навіщо ти тут? — повторюю знову.

— Скучив, — шепоче.

— І знову я не вірю тобі.

Усередині грудної клітини йде боротьба: серце хоче вірити Олегу, а розум кричить «брехня». Якщо сумуєш, то навіщо блокуєш, ігноруєш, не відповідаєш на дзвінки?

З несамовитим зусиллям таки заплющую очі. Розриваю наш зоровий контакт. Не дивитися легше, і простіше думати.

Краще просто танцювати в його обіймах.

— Ян, будеш моєю помічницею? — своїм запитанням Олег змушує мене повернутися в реальність і розплющити очі.

— Що?

Дивлюсь на Олега з подивом, намагаюся знайти хоч якісь відповіді у його виразі обличчя. Він жартує? Ні? Він не посміхається, вуста стиснуті в пряму лінію.

— А Каріна куди поділася?

— Вона звільнена, — не роздумуючи, відповідає Тітов.

— Отакої. Чого раптом?

Зупиняюся, бо хочу прибрати руки з Олегових плечей, але він не дозволяє цього зробити та повертає мене у танок.

— Порушила субординацію, — також коротко відповідає він і на це запитання.

— А я попереджала, — ненависна фраза миттю злітає з моїх вуст.

— Так, ти казала. І так, мені треба було прислухатися до тебе. Ти мала рацію, а я ні, — Олег притискається ближче. Посилює тиск рук на моїй талії.

Йому досить складно визнавати власні помилки, нелегко вимовляти це вголос, але він зрештою саме це і робить. Його навіть трохи трусить. Чи це мене так зносить від нашої близькості?

Почувши щирі вибачення, я розслаблююсь. Олег досі мій. Він усе ще зі мною. Ми, як і раніше, один фронт. Схрещую пальці в замок біля його потилиці й підводжуся на носочки. Втикаюся носом у шию, вдихаю його запах.

Якийсь час ми продовжуємо кружляти в повільному ритмі посеред заповненої зали. Нам байдуже, що давно грає запальна пісня. Нам байдуже на натовп, що жваво розмовляє, танцює, веселиться навколо нас.

Ми не з ними. Ми окремо.

Офіціантка з тацею зачіпає моє плече. Чи то я раптом перешкоджаю їй? Вже не розбереш. Дівчина поспіхом просить вибачення та водночас намагається втримати рівновагу, щоб не впустити тацю з посудом.

Блискавична реакція Олега стає при нагоді. Він допомагає дівчині втриматись на ногах. Вона не б’є купу посуду, тим самим не наривається на гнів начальства та не прибирає уламки між ногами натовпу.

— Ще раз перепрошую, перепрошую, — почервонівши мов буряк, дівчина тікає виконувати далі свою безпосередню роботу.

Начебто інцидент з офіціанткою незначний, але магія нашого з Олегом єднання трохи розсіюється. Ми знову опиняємося серед галасливого натовпу, дзвону келихів і кричущої музики. Стоїмо мовчки, дивимося одне на одного.

І якось одразу плечам стає холодно. Незатишно.

Хочеться якнайшвидше піти звідси.

Ніби прочитавши мої думки, Олег бере мене за руку та веде у напрямку виходу. Веде по сходах із галасливого закладу до автівки. Не ходу пишу своїм подругам, що поїхала додому. Відповідь від них приходить миттєво:

«Ми в курсі з ким ти втекла 😉».

Ще через секунду прилітає друге повідомлення від них же, з попередженням, що у файлі нижче контент із вмістом вісімнадцять плюс. Заплющую очі й усміхнено хитаю головою. Дівчата у своєму репертуарі.

Сміливо тисну на кнопку «відкрити картинку» і… Мої вуха миттю стають яскраво червоними. Притискаю телефон екраном до грудей, оглядаючись навсібіч. Бракувало ще аби Олег побачив, що саме я роздивляюся.

Блокую телефон від гріха, і лише після цього повільно видихаю.

Тітов відчиняє задні двері машини, дістає звідти піджак та накриває їм мої плечі.

— Ти так і не відповіла, Ян.

Він стягує половини піджака якомога тугіше, намагаючись прикрити моє дещо відверте декольте. Навмисне ворушу руками, щоб піджак знову роз'їхався в сторони. Упс! Закушую грайливо губу.

— А якщо я не хочу?

Моя зухвалість, виявляється, нікуди не зникла. Тож я продовжую смикати Олега за вуса.

— Тоді мені доведеться шукати нову помічницю, — з досадою зітхає він. — Енергійну, струнку, симпатичну, молоду… І обов'язково світловолосу. Нещодавно я зрозумів, що мені імпонують виключно натуральні білявки. Щоранку з понеділка по п’ятницю вона приноситиме мені каву, у вузькій спідниці та дещо відвертим декольте. Приблизно таким, як у тебе зараз, — він зухвало киває на мої груди. — Так-так, без кави мій день буде похмурим...